Алла з болем у серці розповіла, як страшні російські обстріли вщент зруйнували її рідне село, зробили непридатним для життя селище, де вона все життя жила і вчителювала, знищили батьківську хату, вбили близьких і добре знайомих людей

Це було жахіття, коли ми дізналися, що війна почалась. Чоловік мій працює в Запоріжжі на «Укрпошті» водієм. Він мені подзвонив, і я сказала, що вже знаю новини. У це неможливо було повірити. Тоді був якийсь ступор. Як це так – війна? 

Воду нам відключили давно, як тільки почався обстріл сусіднього села Кам'янського. Ми ж  - прифронтова зона. Лінія фронту проходить майже там. Моя мама з того села, я там народилася. Воно за кілька кілометрів від нас, від Степногірська. І в тому селі розташовані перекачувальні насосні станції. Там перебили дроти, пошкодили електропостачання, і не працювали насоси. Спочатку воду розвозили. Давали люди, у яких свердловини. У нашого сусіда є свердловина. Він поїхав, а нас попросив наглядати за будинком і дозволив користуватися свердловиною. Майже половина вулиці приїздила туди в моменти затишшя, після обіду, і люди набирали воду. А до будинків багатоповерхових спочатку підвозили. 

Якось мешканці двох мікрорайонів прийшли по воду, стояли на шкільному стадіоні, і осколкових поранень зазнали чоловік та його син. 

Може, після того й перестали возити воду, я точно не знаю. Але магазини працювали до останнього. Базар закрили, він у нас невеликий. А гуманітарної катастрофи ми не відчули. Допомогу підвозили мешканцям селища. І навіть для тварин гуманітарку привозили. 

Із сусіднього села Кам’янського, коли там почалися обстріли, до нас тікали котики, собаки – ближче до людей. Небайдужі люди зв'язувалися з волонтерами із Запоріжжя, і ті привозили їжу для всіх приблудних собак, котів. А ще були будиночки, щоб тварини проживали біля людей, біля бомбосховищ. Не залишалися голодними ні люди, ні тварини безпритульні. Привозили з Запоріжжя нам безкоштовнний хліб. 

Там дуже страшно було. Будинок має півтора поверхи, і нам було добре видно, як із південної сторони, там, де села Кам'янське, Щербаки, горіла лінія горизонту, як стріляли, як летіли «Гради». Особливо вночі було добре видно, як вогняні снаряди літали, як по нашому селищу почали стріляти… 

В нас у Степногірську такі обстріли були! Ми були з сином моїм, і з нами ще сім'я чужа була. 14 чоловік спочатку в мене перебували в будинку. Вночі переховувалися в підвалі. І такі вже були обстріли, що здавали нерви. Тому у  липні я переїхала до Запоріжжя. Тут тітка моя живе, і я переїхала до неї з мамою, з чоловіком і одним із трьох синів. 

Мій рідний брат залишився там, у селищі. У нього корова, господарство. Його ж нікуди не подінеш і не кинеш. А два тижні тому загинула братова сваха. Вчора там страшна історія трапилася. Там був обстріл, і снаряд поцілив прямо в магазин, загинули люди. 30-річний хлопець загинув, якого я вчила в школі. Я вчителем працювала. Мені важко навіть про це говорити. Це син моєї колеги, яка недавно загинула. 

Незадовго до того, як я звідти поїхала, загинула мешканка нашої вулиці від осколочного поранення, мати мого учня також. У дворі нашого приватного будинку все осколками побите. 

Ми там ночами навіть розучилися спати, бо весь час дивилися, як із різних сторін палали вогнища, як летіли над нами снаряди і ракети… А звуки такі, що оглухнути можна.

Зі мною проживали дві старенькі мами: свекруха, 82 роки, і моя мама, якій 80. І ми, як могли і скільки могли, трималися в Степногірську. Але я бачила, що вони вже здригаються від кожного різкого звуку, навіть не пов'язаного з пострілами, бліднуть, у них тиск підіймається. І я вже чоловікові сказала, що їм треба виїздити. Ми наших мам відправили на початку травня в Запоріжжя, а самі ще там залишалися. Все надіялися, що війна довго не може тривати, що це якесь непорозуміння. Та й кури мої, і собачки, і коти – вони всі в мене вдома були. Зараз вони там і залишаються. У вихідні чоловік туди їде, а так – мій брат доглядає за ними. Оце нас і тримало. 

Дорогу від Степногірська до Запоріжжя я назвала «дорогою життя». У липні я тільки на кілька днів залишалася в Запоріжжі, а тоді знову їхала додому. І почала боятися. До речі, інформація просочилася від ворога. Вони казали: «Боже, що це за місцевість у них!» – 11 висот від районного центру Василівки, яку росіяни окупували, до Запоріжжя. 11 пагорбів. І коли їх проїжджаєш – як на долоні видно ті місця, звідки ти виїхав. дивишся по сторонах і думаєш: «Не дай Боже, один постріл – і машини немає». 

Одного разу, коли їхали в Запоріжжя, побачили автівку розстріляну, згорілу. І хтось тоді сказав, що їхала сім'я й потрапила під обстріл. Тож цією дорогою дуже страшно було їхати.

Коли ми проїжджали наші блокпости, дивилися на тих хлопчиків, які там стояли і стримували ворога… Хотілося їм допомогти. Чоловік і син часто цигарки їм давали. І навіть колись пригощали шоколадними цукерками. І от коли їдеш тією дорогою, 

Я так люблю свою Україну! Я так люблю свою землю! Я так люблю свою малу батьківщину, своє село Кам'янське! У квітні я їздила до маминої госпОди. Хотіла хоч подивитися на батьківський будинок. Він зруйнований на дві третини, господарські прибудови всі згорілі, на вулицях – вирви. Це село, де я провела своє дитинство. І це такий жах, коли в'їжджаєш туди! Бо на початку війни одразу зруйнували це село. Через нього проходить траса, колись вона називалася Москва – Сімферополь. Поряд із трасою – господарчий магазин обстріляний, поряд – зруйнований, згорілий будинок. Де парк Слави - дерева згорілі. Поряд – дитячий майданчик, сільський стадіон, де завжди проходили різні свята. Я дивилась на все це розтрощене… 

Багато розбитих двоповерхівок – теж на краю села, їх видно добре з траси. Шторки звисають із вікна, їх вітер розвіває. Згорілі стіни, вікна вибиті, пошкоджені дахи. На блокпості пропускали на кілька хвилин у село, щоб наглянути за будівлею, забрати собаку або погодувати, чи щось забрати з одежі. Дивлюсь на вулицю – згорілі дахи, згорілі стіни. У будинок моєї вчительки історії, маминої колеги, влетів снаряд, і будинку немає. А вона тільки недавно раділа, коли ми допомагали їй ремонт робити. Казала: «Як добре! Як я люблю свій будинок, своє обійстя!» – і всього цього більше немає. Це страхіття. Я працювала в Кам'янському в інтернаті для діток із вадами слуху, і він зовсім зруйнований. Який ремонт зробили для цих діток! І все це зруйновано, обстріляно – суцільний жах. Села немає.

Десь я навіть вираз такий чула від когось – «нульове село». Я не хочу, щоб так називали моє село. Я хочу, щоб там цвіли садки, щоб народжувалися щасливі діти. 

У мене п'ятеро онуків, і найменша внучка каже: «Бабусю, я вже доросла, бо я вже військова». І вона, уявіть собі, не ляльками грається, а пістолетами й автоматами свого братика старшого. Каже: «Я буду захищати і маму, і тата. Я військова». Це ж збожеволіти можна від тих слів, які діти кажуть, коли граються! 

Я хочу, щоб вони були щасливі, щоб забули всі жахіття, щоб вони мріяли про свої майбутні мирні професії. Щоб відродилися наші села, наші міста. Щоб не казали, що Кам'янське – це «нульове село». Мрій дуже багато. Дякую дуже Фонду Ріната Ахметова за гуманітарну допомогу!