Ірина і досі не може звикнути до життя у великому місті, та її тішить, що вона з дітьми знаходиться у безпеці. 

До війни ми жили недалеко від міста Слов’янськ, у селі Макіївське. Ці території наразі не окуповані, але там дуже неспокійно. У нас постраждав будинок, тому ми - вимушені переселенці.

У перший день війни серед ночі ми почули, що затряслися двері і вікна. Та й загалом було якесь передчуття, що щось станеться. Так і відбулося.

У мене чотирирічна дитина, яка дуже боїться вибухів, і шестирічний племінник з цукровим діабетом. А поруч з нами – Ізюм. Ми чули все, що там відбувається. Тому, коли над дахами почали літати літаки, ми вирішили виїхати, бо діти сильно злякалися. А десь за місяць в наше село стали прилітати снаряди, тож ми вчасно евакуювалися. 

Поки ми були в селі, то найважчим було, звичайно, купити продукти. У нас всього лиш один магазин, і він одразу перестав працювати. До міста було важко їхати, складно було знайти паливо. А ще чоловік втратив роботу. Тобто на перший план стали фінансові труднощі. А потім, коли ми вже виїхали, важко було знайти житло.

Морально дуже складно було залишати свій будинок. Ми – молода сім’я, чотири роки як одружені. Тільки почали щось наживати, а тут – треба в один момент все залишити.

Ми виїжджали самостійно двома родинами – ми і сестра з сім’єю. Так і мешкаємо. В селі залишилися наші батьки, ми за них дуже переймаємося. Знаєте воно як – половина душі поїхала, а половина залишилася вдома. 

Найбільше мене шокувала навіть не сама війна, а те, що довелося виїхати з дому. Я дуже прив’язана до нього. Було дуже важко виїхати в чуже місто і почати тут своє життя спочатку. 

Зараз ми живемо у Полтаві. Я шокована тим, які тут добрі люди. Ми боялись, що буде дуже важко, але тут і різні фонди допомагають, і люди. Приємно вражені тим, наскільки українці не байдужі до чужого горя.

Що буде далі – не знаю. Дуже хочеться додому, але поки що нікуди їхати, бо будинок наш розбитий. До весни ми точно тут залишаємось. Сподіваюсь, що все налагодиться, і ми повернемося додому.