Мені 41 рік. У мене є чоловік і двоє дітей. Чоловік зараз служить у добровольчому батальйоні. Син – учень одинадцятого класу, донька – першокласниця. Ми жили в Харкові. Зранку 24 лютого почули вибухи й дізналися про початок війни. Вирішили не наражати дітей на небезпеку, тому виїхали в Полтаву. Це місто, в якому я народилася. 

Ми добиралися автостопом. Забрали з собою кішку. В одному автомобілі забули ноутбуки. Ми запанікували. Однак водій виявився порядною людиною. Він знайшов нас, щоб віддати їх. Ми частіше стикалися з добротою людей, ніж з труднощами. 

Коли виїжджали з Харкова, бачили наших військових, які рухалися напереріз російській техніці й показували нам, що все буде добре. Син всю дорогу їхав мовчки, тільки коли бачив наших бійців, говорив: «Аби всі вижили». 

Серед наших знайомих є загиблі діти, в тому числі - зовсім маленькі. Це ніколи не забудеться. Втрачені життя – це найстрашніше. 

Наш будинок пошкоджений, бо у двір влучила ракета. Та ми не засмучуємося. Його можна відбудувати. Головне, що всі живі. Ми дуже вдячні ЗСУ за те, що відігнали окупантів від Харкова. 

Діти навчаються онлайн. Вони сумують за живим спілкуванням зі своїми товаришами. Син хвилюється за однокласників, які залишилися в Харкові. Донька нервує, коли чує повітряну тривогу. Одразу разом з братом хапає переноску, щоб забрати кішку й спуститися в підвал. 

Я намагаюся тримати себе в руках, щоб не хвилювати дітей. Відволікатися допомагає робота. Я працюю дистанційно. А ще займаюся волонтерською діяльністю. Це також надає наснаги. Та коли лунає тривога, або коли дізнаюся з новин про обстріли Харкова, то сумую, а іноді й плачу.

Я сподіваюся, що війна закінчиться до вересня цього року. Дуже хочеться, щоб ми і всі наші друзі повернулися додому, щоб у дітей відновилося нормальне життя.