Атакішиєва Єлизавета, учениця 10 класу Комунального закладу "Бабаївський ліцей імені Героя Радянського Союзу Потапенка П.О. Височанської селищної ради Харківського району Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кучкова Юлія Миколаївна

Війна. Моя історія

Наш дух не вбити, волю не зламати,

за нами – діти й Україна-мати

і з нами воля й правда вікова!

Надія Гуменюк

Прокинулася дуже рано, чомусь не спалося. Чому, було не зрозуміло. У голові роїлися якісь думки, врізалися в мій мозок. Про що я думала, що мене дивувало й бентежило. А дивувала тиша: занадто тиха тиша, чути було лише шепіт вітерця і вранішній щебет пташок.

Здавалося б, ранковий спокій – справа звичайна. Селище мирно додивляється  сни, ще трохи – і життя знову забурлить, завирує, але не зараз…

Я з жахом зрозуміла, чому боюся цього «мирного спокою», бо не чую вибухів у Харкові, який зовсім поруч, для мене це дивно, тому що війна…  Ворог мовчить – чекай лиха ( так говорить мій дідусь). Плентаюся на кухню, мимохідь заглядаю в дзеркало – справжня спляча красуня: волосся скуйовджене, щоки червоні, смішний чубчик, лише очі серйозні, сумні, не дитячі, хоча мені лише тринадцятий минуло (о, як у Тараса Шевченка).

Так, я ще маленька, але моє дитинство вкрала війна. Саме вона забрала в мене тата.

Він пішов захищати мою Україну, і я не маю змоги з ним говорити ввечері про різні буденні справи: про хлопців, які мені подобаються, про вчительку, яка, на мій погляд, недооцінила мої знання, про новенький айфон, про який мрію… Лише на мамин телефон приходять скупі повідомлення: «Живий, усе добре, бережи дітей». Після них мама плаче й міцно притискає мене до себе, і, наче сама себе заспокоюючи, говорить: «Усе буде добре, ми обов'язково переможемо».

 Я все розумію, життя українців розділилося на до і після: до 24 лютого й після нього. Лише п'ять літер «В І Й Н А»  перевернули все шкереберть.

Надворі щось гупнуло доволі потужно, вікна задзеленчали, посуд, залишений після вечері, ніби затанцював, почувся звук сирени, але ніхто не злякався, і від цього стало ще сумніше, бо воєнні дії увійшли в звичку. Я згадала недавню суперечку своїх однокласників про те, що прилетіло: «Гради» чи «С-300».

Два хлопці так упевнено відстоювали свою думку, а мені здалося, що я потрапила в інший світ, у якому люди зовсім втратили відчуття страху, а діти стали справжніми військовими експертами. Це жахливо, але це наша реальність – реальність багатомільйонної України.

Ми діти війни, як наші дідусі і бабусі. Знаємо про неї не тільки з розповідей старшого покоління, але, на жаль, є свідками й учасниками цього страшного злочину проти нашого народу. Війна примусила  подорослішати, навчила цінувати те, що  мали раніше: мирні ранки, дорогу до школи, зустрічі з друзями, відпочинок з батьками біля моря або просто біля місцевого ставка, де голосно квакають яскраві зелені жаби.

Саме зараз прийшло розуміння, де друг, а де ворог.

Мамина сестра з Курська вважає, що ми націоналісти, що нам заморочили голову, отже, з нами і спілкуватися нічого. Ми втратили багатьох родичів з росії тільки через те, що українці. Воно і краще: зрозуміло, хто чого вартий. А от сусід, з яким мої батьки часто сварилися, виявився справжнім другом: приносить нам їжу, допомагає по господарству, бо мама залишилася одна з дітьми, тато воює.

Мої роздуми перервав відбій повітряної тривоги, глянула на годинник: уже пів на дев'яту, почнеться урок, на жаль, дистанційний, через війну я не бачу свій рідний клас, учителів, для мене не лунає дзвоник…

Звикла й до цього. Спочатку раділа, що буду вдома, а тепер так сумую за звичайним шкільним життям. Як тільки закінчиться війна, підтюпцем побіжу до свого ліцею й обійму всіх учителів і однокласників. Це мені так необхідно.

 Поспіхом п'ю чай і їм бутерброд. Перший урок. Треба готуватися.

На очі потрапила татова світлина. Який він красивий, вправний, з блакитними очима, справжній принц, ні, не принц – воїн, воїн світла, який захищає свою землю і свою родину. Для мене він герой, який рятує світ від російських нелюдів. Обережно поклала фото, пішла до комп'ютера. Потрібно вчитися, і війна мені не завадить, бо моїй країні необхідні розумні люди, для того, щоб будувати нашу славну Україну.