Я з міста Курахове Донецької області. Мені 70 років. Моя мама хвора була, лежача. Тоді я прокинулася, а вона мені говорить: «Грім гримить». Мама трішки була неадекватна, і я подумала, що вона щось перекручує. Ввімкнула телевізор та дізналася, що це війна.

Осколок потрапив у ванну кімнату, де я сиділа, накрившись ковдрою.  Вилетіли вікна та двері. Цей осколок упав прямо мені біля ніг. Найстрашніше те, що вікна всі повилітали і їх позабивали. Тепер живу в темряві. 

І взагалі, мабуть, нервова система була не в порядку: найменший постріл – і мене вже трусило, я навіть слухавку не могла тримати в руках.

Я не могла маму вивезти. Потім вона померла, а в чоловіка - рак шкіри, він теж нікуди не захотів виїжджати. Був лежачий, тому я була змушена доглядати за ним. Нам дуже хорошу гуманітарну допомогу давали. Воду в ліцей привозили безкоштовно, а для харчових потреб я купувала в магазинчику. Взагалі ми вдячні Фонду Ріната Ахметова за те, що він нам таку хорошу гуманітарку давав.

Я виїжджала евакуаційним автобусом. У мене сестра двоюрідна в Кропивницькому - запросила приїхати до неї в гості, щоб трішки відпочити та прийти до тями. Я на дітей залишала хворих маму і чоловіка, а коли вони обидва померли, то виїхала евакуаційним автобусом.

Я потрапила тут у лікарню, в неврологію, і вони приїхали мене провідувати 18 вересня. А 21 вересня у їхній гуртожиток влучила бомба. Там усе розтрощило. Діти так і залишилися поряд зі мною. 

Мені так хочеться, щоб війна швидко закінчилася і можна було повернутися додому, у своє місто! Але я не знаю, коли це станеться, хто знайде на цього ірода управу. 

Я хотіла б, щоб був мир на землі, щоб усі люди повернулися додому, щоб діти ходили до школи, щоб життя було таким, як раніше – мирним, спокійним, гарним.