Вікторія з сім’єю виїхала з Харкова, коли ворожа ракета рознесла будинок родичів. Щоб наблизити перемогу, вони з донькою плетуть маскувальні сітки на фронт

Ми родом із Харкова. Коли почалося повномасштабне вторгнення, нам із сім’єю прийшлося евакуюватися. Ми їхали в нікуди. Спинилися там, де було місце. Моя мама перебувала під Дергачами - там якраз були сильні обстріли, і вона ніяк не могла вибратися. Щойно звідти відігнали росіян – ми відразу поїхали туди. Харків – прифронтове місто. Але, як показала практика, в Україні безпечного місця немає. І у Львів, і у Вінницю – всюди може прилетіти. 

Мені 38 років, у мене двоє дівчат. Старшій вчора виповнилося 15 років, а меншій зараз 12. У мене війна забрала багато чого, тому я й розмовляю з зупинками. Ми одну бабусю поховали, потім другу. Сьогодні дата смерті ще однієї бабусі. Настрій якось не дуже. 

Ми прокинулися від вибухів. Проживали в Харкові з тієї сторони, яка ближча до Чугуєва. З вікна побачили заграву. Ми з чоловіком перезирнулися і зрозуміли, що почалася війна. Ми жили, нікого не чіпали, будували плани, мріяли про майбутнє, про щасливе життя; своєю працею намагалися пришвидшити здійснення цих мрій – і тут нас зненацька вночі почали бомбити. На щастя, у нас немає родичів у Росії, але в чоловіка є там друг. Він усе життя прожив у Харкові, потім виїхав у Бєлгород. 

Коли все почалося, я йому написала, що нас бомблять, а він відповів: «Віко, сонечко, ти дурненька. Вас врятують – і все буде добре». А від чого нас рятувати? Ми жили нормально у своїй країні, у своїй квартирі, і якщо ви вважаєте, що нас потрібно рятувати, то ви глибоко помиляєтеся. 

Ми будемо спілкуватися тією мовою, якою хочемо. І ніколи ніхто нікого не цькував. Ми жили щасливо й нікого не боялися. А росіяни нас довели до такого стану, що навіть боїшся дітей відпустити погуляти. Мало того, що Ковід забрав у них роки дитинства, тепер ще й війна продовжує це робити. 

Виїхали ми 2 березня, тому що за кілометр від нас у будинок наших родичів прилетіла ворожа ракета. Це було настільки гучно, що я думала – наш будинок складеться, як сірникова коробка. 

Схопили дітей і вирішили їхати, куди очі бачать. Коли дитина говорить: «Мамо, я боюся помирати, я хочу жити», – це страшно. Росіяни стояли за кілометр від Великої Рогані, і якби не наші ЗСУ, то незрозуміло, що взагалі було б.

Війна дійсно показала, хто є хто, зняла з людей маски. Коли ми приїхали зовсім у чуже місто (були величезні затори, ми добиралися дуже важко, їхали в нікуди), то на нашому шляху зустрілися доброзичливі люди. Я за таких щиро вдячна Богу. Приїжджаєш кудись зовсім без нічого, і деякі люди здають житло просто за комунальні послуги, а деякі, навпаки, беруть орендну плату, ще й ціну ставлять захмарну. Та особисто я вдячна Богу, що мені трапилися господарі, які нас прихистили за комунальні послуги і нічого зайвого не просили. Дай їм Бог здоров’я за те, що надали допомогу в такий скрутний час. 

У мене і дядя на фронті, і хрещений, і брат двоюрідний. Душа за них болить. Хочеться, щоб якнайшвидше вони живими повернулися додому. Дійсно, війна – це дуже погано, але вона показала, що наша країна непереможна. Росіяни хотіли нас роз’єднати, але війна нас, навпаки, об’єднала, тому все обов’язково буде добре. Я сподіваюся, що найближчим часом наша Україна переможе, а ми своїми зусиллями будемо наближати перемогу: хтось на фронті, хтось у тилу. Ми з дочками долучилися до плетіння маскувальних сіток для наших захисників. І коли нарізаємо клаптики тканини, то намагаємося заряджати їх позитивом.