Сіжук Анастасія, учениця 11 класу ліцею №1 Горностаївської селищної ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маринко Лариса Володимирівна

Війна. Моя історія

Війна. Що для вас значить це слово? Сльози, розбиті долі, вбивства, всеохоплююча біда - все це синоніми до цього поняття. В життя кожного жителя України вона внесла свою трагедію, тож розповім про те, як ця страшна подія внесла корективи в моє щасливе та безтурботне життя.

Раніше, вивчаючи різні війни на сторінках підручника історії, я розуміла, наскільки це жахливо і страшно, та в повній мірі змогла збагнути весь масштаб горя, яке приносе війна, на власній шкурі, двадцять четвертого лютого двадцять другого року.

Певне, цей день мені не забути ніколи, так само, як і останній мирний день, останній день, коли я відчувала себе повністю щасливою. Війна? Це звучало як абсурд. Я активно доводила мамі, що в наш час це неможливо, нам немає про що турбуватись. Це ж просто провокації! Неможливо. Проте це був останній вечір, коли я засинала зі спокійною душею та впевненістю в завтрашньому дні.

Вранці я прокинулась в своєму ліжку, на годиннику четверта ранку, було чути як тато збирається, напевно, на роботу, мама тихо свариться та збирає йому обід. Я, ще лежачи в ліжку, не покидала спроб знов заснути, та мій сон перебив дзвінок на мамин мобільний.

Хто ж телефонує так рано?!  Не встигла я запитати у неї про співрозмовника, як побачила ті перелякані очі, і тремтячі вуста, що просто сказали: “Збирайтесь, почалась війна”. Що було далі? Підвал, п`ять місяців в окупації, дефіцит продуктів, ракети, літаки, люди з автоматами, відсутність зв`язку.

Згадую цей період дуже мутно, наче мозок намагається стерти болючі спогади. Я більше не повернулась додому, з першого дня вторгнення ми з сім`єю жили в бабусі, поки не прийняли рішення виїхати.

Одинадцяте липня, всі пасажири нашої машини відчували неабияку тривогу поряд з кожним блокпостом. Та найстрашніше було далі - сіра зона. Дорога, по якій розкидані міни та купи розбитої техніки. Ми всі затамували подих, закрили очі і просто молилися успішно подолати її. Боялись, хотілось плакати, аж поки в далині не з`явився він - жовто-блакитний прапор!

Це саме той момент, коли в повній мірі відчуваєш що таке свобода, відчуття наче ти вибрався з темної в`язниці, наче з тебе скинули кайдани, момент, коли просто вдячний за цю свободу та життя. Всі одразу ж почали ридати, обіймати військових, телефонувати родичам, це був момент щастя.

Далі наш шлях лежав на відносно спокійну Вінницю, там я, нарешті, знов відчувала себе в безпеці. Мені знадобилось багато часу, аби адаптуватись, звикнути до нового міста, завести друзів. Говорячи відверто - я часто плакала, сумуючи за рідними краями, друзями, рідною школою, домом...

Не менше я сумувала за своїми дідусем та бабусею, що залишились вдома. Вони, усвідомлюючи всю небезпеку, залишились там, бо, як це часто буває, люди у віці вже не хочуть покидати будинок, який будували пів життя, людей, яких знають з дитинства, їхати в невідомість будувати нове життя.

В жовтні минулого року мій дідусь на тиждень потрапив в полон до ворогів, не перебільшу, якщо скажу, що це був найгірший тиждень в моєму житті. Мене накривала хвиля відчаю, коли я хоч на секунду думала про те, що він може не повернутись. Найщасливішим був момент, коли від бабусі ми, нарешті, почули “Дідусь вдома”.

В новому місті було безпечно, я більше не чула звуки ракет, не боялась виходити на вулицю, проте відчувала себе дуже самотньо, наче тут я нікому не потрібна, зайва. Було складно впоратись з цим відчуттям і знову почали жити, а не існувати.

Пройде час і Україна знову зацвіте, ми відвоюємо кожен сантиметр, своє щасливе життя в рідній Херсонській області. Щиро вірю, що цей темний період закінчиться для всіх українців щасливо і все буде добре, адже будь-яка війна коли-небудь закінчується!