Мені 63 роки. Я з села Василівка Баштанського району, яке у Великодню ніч на 16 квітня було обстріляне. До нас прилетіло дві ракети С-300. Загинуло двоє дітей, 17 і 18 років. 

Я працювала у Миколаєві в коледжі вахтером у гуртожитку. І якраз у цю ніч була на вахті. О п'ятій ранку почалися вибухи. Діти повискакували з кімнат, них почалася істерика. Усі зрозуміли, що коїться щось не те. Потім дізналися, що почалася війна. Але поки не було жодної інформації. Керівники сказали, щоб діти всі спустилися на перший поверх, зібрали необхідні речі, документи і подзвонили батькам, щоб ті забирали їх. 

У мене дві доньки. Старша вже чотири роки в Чехії з дітьми. Менша через місяць війни теж виїхала туди. Її чоловік воює, він зараз у гарячій точці. Молимося за нього день і ніч. 1 травня доньки повертаються до Миколаєва. 

На той час було дуже багато людей. Доньку меншу з сином я відправляла з Червоним Хрестом до Одеси, потім вони евакуаційним потягом вирушили на Львівщину, а звідти - в Чехію до старшої сестри. Сестра її там чекала. А я виїжджала до Польщі власним коштом, а в Польщі облаштовувалася через волонтерів. Три доби добиралася. Тяжко було. Дякувати Богу і небайдужим людям, що нам за кордоном допомагають. 

Ми були відрізані, коли зайшли рашисти. Вісім місяців наше село було в окупації, а я була в Миколаєві. Мамі 82 роки, вона онкохвора, я не можу її покинути. Хотіла її забрати з собою, але підтвердили діагноз, і я не можу зараз нікуди виїхати, залишаюся з нею. Не знаю, скільки мама ще проживе. У неї рак грудей і вже метастази в легенях.

Шокували наші сусіди, вони ж куми, які виявилися колаборантами. Це був сильний шок, коли людей знаєш багато десятків років, а зрештою виявляється, що не знали їх зовсім. Війна показала, хто є хто.

Ми хочемо перемоги, звичайно. А коли і як ця війна закінчиться – це одному Богу відомо. Хочеться, звичайно, щоб якнайскоріше це сталося, щоб діти наші, внуки, чоловіки, сини не гинули, щоб повернулися додому, щоб було кому продовжувати рід.