Заложчик Зоя Володимирівна

Учителька української мови і літератури Семенівського ліцею №1 імені М. М. Хорунжого Семенівської селищної ради Кременчуцького району Полтавської області

КОНКУРС ЕСЕ НА ТЕМУ: «МОЯ УКРАЇНА»

Я НЕ ЗДАМСЯ!

Вона тримала на тендітних руках маленьке диво. Дві росинки непрохано скотилися з її очей… На мить маля розплющило ясні оченята й уста розпливлися в янгольській посмішці. Зачарована побаченим, Олеся впевнено промовила: «Я не здамся!..»

…Вона мчала додому на крилах щастя: у неї є той, хто ніколи не зрадить, хто любить її більше за життя, хто стане її синові справжнім батьком, кому подарує ще одного сина… «Мамо, − пригорнулася, − у мене буде справжня сім’я!..»

Життя невпинно летіло вперед…

…Того вечора Олеся й не думала лягати спати. Світ тремтів у передчутті лиха… «Невже він наважиться?..» Сумнівні думки бунтували в душі, а руки не зважали: справно довершували почате. Нарешті остання петля на яскравих шкарпетках затягнута. Жінка приклала їх до грудей. Найменше, що вона зараз може, – зігріти теплом їхні ніжки. Знала: якщо нечисть повзтиме – її сини передовсім будуть думати про рідну неньку Україну! Вони – захисники! Розіклала на столі вив’язані шкарпетки: ці, різнобарвні, − для Василика, а ці, м’якенькі блакитні, − Андрійкові, щоб мозолі не розтер. Огорнула їх руками, притулилася щокою…

− Лесю, − стиха покликав чоловік.

Жінка спохватилася, глянула у вічі Сергія…

− Невже?

Ураз заблищали очі, клубок безпорадності підкотив до горла… Та жінка вмить опанувала себе:

− Я не здамся! Ми не здамося! Наші хлопчики не здадуться! Україна не здасться!

…Нестерпна ніч… Перша, коли клята невизначеність розриває душу: Василик не озивається… Так довго тиші від нього ще не було. Жінка, накинувши на плечі плед, вийшла на край села. Тиша…

Ще не так давно хлопчина телефонував із госпіталю. Розповідав, як вивозили хлопців з поля бою, як тричі екіпажем поверталися, щоб забрати всіх. Він – водій-механік танка. Дуже вправний, з 18-го воює… Командування відзначило трьох військових, серед нагороджених був і Василик. Згодом урятовані бійці провідували сина в госпіталі, вдячно тисли руки…

− Я не здамся! – її крик розірвав цю гнітючу тишу…

…Маріупольський гарнізон… Чи думала мати з маленького села на Полтавщині, що ці два слова оселяться в її душі назавжди? Два сини, два захисники України – обидва оборонці міста-героя Маріуполя…

Хлопці не зізнавалися мамі, де воюють, та серце відчувало, а чоловік мовчав… Вірила: її сильні й мужні сини все витримають. Так вони з чоловіком їх виховали…

Своє двадцятиріччя Андрійко святкував на «Азовсталі». Побратими з бойовим досвідом знали, як підтримати бойовий дух юного строковика-патріота…

Завершивши навчання в школі, син умотивовано запевнив: «Мамо, я обов’язково здійсню свою мрію – складатиму великі машини, але після служби. Що то за чоловік, що не служив!..»

…Знов туга заснувала душу... Олесю зустрічає вечірній травневий степ. Жінка сідає на горбочку… На відстані руки – синьоокі васильки, поряд – золотокоса кульбаба… «Василечок і Андрійко…» − посміхнулася…

− Я не здамся! – знов прокотилося степом…

Полон… Оленівка… І двадцять перший день народження… Там… «Андрійку, тримайся! Ми з татом чекаємо тебе!» «Мамо, усе добре… Молозива з-під нашої Мазухи хочеться…»

…Туман… Ні, не надворі… В очах… ДНК… Співпало…

− Василику, синку… − опустилася безсило на синьо-жовте знамено…

«Мамо, не вір, Василько живий…» − короткий дзвінок від Андрійка…

«Не вірю…» − прошептала під звуки уривчастих телефонних гудків…

Немає коли журитися – до справ! Подружжя Безруків – члени ГО «Волю захисникам Маріуполя». Міста, мирні мітинги, піша хода з Кременчука до Києва, автопробіг Україною… Звернення до світових організацій і лідерів, зустрічі в Координаційному Штабі, Міжнародному комітеті Червоного хреста, Товаристві Червоного хреста України. Третій місяць безстрокової акції під Офісом Президента. Наразі повертається з важливих акцій і зустрічей у Женеві.

Вона – сильна, вона витримає все: у сильних матерів – сильні діти! Її сила підтримує їхній дух…

Сильна й незламна постать у степу – мати двох мужніх і відважних синів…

− Я не здАмся!..

− Я не здамся!.. – відлунювало України-неньки стоголосе!..

 

 

Від автора. Олеся та Сергій Безруки – батьки захисників Василя Пистуненка та Андрія Безрука із села Оболонь Кременчуцького району Полтавської області.

Доля жінки вражає! Це узагальнений образ української матері, приклад незламності й сили духу!

Вирішила розповісти в художньому есе «Я не здамся!» саме про почуття матері, адже й сама – мати захисника, учасника АТО й СВО, який служив у Збройних Силах України з 2016 по 2019 роки, нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», наразі несе службу у 8 ДПРП 2 ДПРЗ ГУ ДСНС України у Полтавській області.