У мене чотири прийомні дочки, у шестирічної Наді – ДЦП. Коли я її брала, мені говорили, що це дитина-рослина, що вона не буде розвиватися, що в неї вмирає мозок… Але вона нормально росте і спілкується.
Домашнє господарство та гуманітарна допомога – все, що допомагає нам не померти з голоду.
Я довго не могла повірити, що бойові дії стали частиною нашого життя. Ще складніше було пояснити дочкам, чому за вікном стріляють. Спочатку говорили, що це гроза. Коли вони вже почали розуміти, що це не гроза, ми пояснили, що йде війна. Діти навчилися підтримувати одне одного, коли страшно.
Ми дуже сподіваємося, що випробування війною закінчаться, і ми знову заживемо як раніше. Сподіваюся, що дівчатка знову почнуть вчитися й будуть бігати по зеленій траві, де немає мін.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
