Михальчук (Конопля) Ксенія, 3 курс, Київський медичний коледж імені П.І. Гаврося

Вчитель, що надихнув на написання есе - Запотіцький Назар Васильович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Привіт, мене звати Ксенія. Перед повномасштабним вторгненням я пішла з медичного коледжу та підписала контракт в ЗСУ. Моє життя в цей проміжок часу було насиченим та досить цікавим. Згадую деякі події з посмішкою, як ось двадцятиріччя в Києві.

В свій день народження отримала сертифікат про закінчення курсу з тактичної медицини, що проводились на той момент в місті Десна, але військове закрите містечко – це не те, чого хотілось моїй молодій душі.

Ось мене вже з речами забирає сім’я, та ми відправляємось в чудову подорож, яка й досі в нашій пам’яті. В цей день ми плавали на байдарках в Київському морі, як називають його місцеві. Пливти на зустріч пригодам й уявляти себе моряками, чи науковою експедицією було дуже захоплююче, але час плине дуже швидко й треба було дотримуватись плану сьогоднішнього дня, бо вже на наступного мене чекають на службі.  

Тепер час парку, морозива, цукрової вати та пішим прогулянкам по місту. На жаль час плине дуже швидко і подорож в щасливі спогади закінчилась.

24.02.2022 рік. 05:00.  -Передайте всім позиціям команду «До бою»! – передав голос з управляння через тапік.

В цей день все було як в тумані. Пару годин ми ще не розуміли що трапилось, але це почалась війна, холодна і безжалісна.

В перші місяці було важко морально, ще нічого не було так, як треба. В цю зиму почало мобілізовуватись багато людей, вони прибували і прибували, але більшої частини з тих, кого бачила в цей час…Їх немає з нами, вони «на щиті».

Постійні обстріли. Вічно на поготові. Страх. Біль. Смерть.

Запах крові та пороху. Прильоти ворожих снарядів. Поранених дуже багато, а отже і багато роботи. Боляче, боляче від того, що знаєш цих людей, вони твої бойові брати, але зараз не до жалю, зараз треба зосередитись на своїй роботі та рятувати життя.

Через деякий час, під час нашого виїзду на евакуацію поранених з колись моєї роти, мене та моїх побратимів було поранено. На щастя ми вижили та змогли вибратись з відти. Далі буде поїздка в частину, лікування, невдале одруження, вагітність та цивільне життя.

Оскільки моє положення змінилось та на той період я виношувала дитину, то було рішення декретну відпустку проводити біля своєї сім’ї. Знову рідне місто. Боже, як же в мене болить душа за мій Нікополь. Місто не живе, а виживає, постійні обстріли та терор з боку супротивника, які тепер контролюють Енергодар. Нажаль, прийшлось переїхати в місто трохи далі від бойових дій.

Покров - місто біля якого знайшли «золоту пектораль», а тепер на деякий час дім для мене та близьких. Все з нової сторінки та чистого листа. Знову все починати з нуля, чи може не з нуля?

Після народження дитини ми застали підрив Каховської ГЕС в Покрові. Дуже довгий час не було води, взагалі ніякої, в магазинах її дуже швидко змітали з поличок. Черги й паніка були на кожному кроці. Добре, що ми отримували допомогу як ВПО, хоч так ми могли отримувати воду на себе та дітей, що дуже нам допомогло та з якоїсь сторони врятувало.

Героям Слава!