Для нашої родини війна почалася у 2014 році, бо ми з маленького містечка Ровеньки, що на Луганщині. Спочатку зовсім не могли повірити в те, що відбувалось. Потім був внутрішній бунт і супротив разом з усвідомленням того, що ти ніяк не можеш вплинути на ситуацію... Потім були довгі роки, які ми жили з вірою та надією на те, що Україна таки повернеться у наш край. Але, разом з тим, наша родина все частіше зазнавала соціального тиску з боку так званих "верхівок" нашого міста, через наші патріотичні проукраїнські погляди... І все це доводилося терпіти, бо там наш дім, наше все.

Але влітку 2021 року наш терпець увірвався, бо, проти нашої волі, нас з чоловіком змушували робити російські паспорти, погрожуючи тим, що з українськими документами ми більше не зможемо працювати у місті і наші діти не зможуть піти до школи. До того ж, дітей періодично принижували і цькували у школі.

Тому ми кинули все і виїхали до Харкова, через що стали "найстрашнішими ворогами" свого рідного краю.

У Харкові ми довго не могли надихатись свободою. За довгі роки окупації ми вперше говорили, думали і поводились вільно. Знайшли нову роботу, винайняли невеличке житло, віддали дітей до нової української школи. А далі... Знову війна, знову втрати…

Кожен день наші діти продовжують переживати страшні жахіття, спричинені російською агресією. Минулого літа у дітей стався величезний нервовий зрив через те, що під час чергового бомбардування загинув їх ліпший друг. Хлопчик, з яким вони грали ще вчора... І найстрашніше, що всі ці події залишають глибокі рани у свідомості наших дітей.

Жахливим було те, що нам довелося пережити великий обстріл нашого району. Тоді загинуло багато знайомих людей. З самого початку війни були проблеми. Але десь через 1,5 місяці ми вже жили завдяки гуманітарній допомозі. Діти потрапляли під обстріли. Тяжких травм не було, лише подряпини від розбитого скла. Але відтоді у дітей панічний страх під час повітряних тривог і від шуму літаків. Також діти дуже важко пережили втрату близького друга через обстріл...