Хижняк Анна, учениця 9класу Конотопського ліцею №1 Конотопської міської ради Сумської області
Вчитель, що надихнув на написання есе - Хижняк Інна Михайлівна
«1000 днів війни. Мій шлях»

Золотава осінь… За вікном кущ троянд нашіптує мелодію… Яку? Смутку, печалю, неспокою… Усе ж на душі жевріє надія на краще…

Мій рідний Конотоп! Сьогодні він вмивається сльозами, огорнений пекучим болем, горем і втратами. Моє рідне місто, тихе, спокійне, відоме легендою про конотопську відьму, друге за площею та населенням у Сумській області.

Прикордонний край. Завжди поруч із «сусідами». Хто міг подумати, що одного ранку вони прийдуть із війною?

1000 днів… Смуток, відчай, надія…

Не спиться ні вдень ні вночі.

Згадую 16 лютого 2022 року. Школа. Ми обговорюємо, чи буде війна. «Та ні!» - каже більшість. Дехто шепоче: "Буде... 24 лютого, мені тато сказав, тільки тихенько... Готуйтеся".

Ми не вірили. Ніхто. Як можна повірити в таке? Це ж ХХІ століття!

 24 лютого 2022 року…Сумщина першою відчула весь жах і біль. Усі мої надії, що це триватиме кілька днів, зникли. Повідомлення одне за одним: "Харків бомблять", "У Києві сирена, ракета влучила в багатоповерхівку", "Ми їдемо назавжди за кордон", "Як ти?". Тексти, що розривають душу. Ми ще тут, у рідному Конотопі, окупанти ходять вулицями, їздять на танках.

Нескінченні вибухи. Ми в підвалі. Я міцно притискаюся до мами.

Що буде зі всіма, кого люблю? Що буде з моїм життям, з майбутнім? Що буде з нашою Україною? Думки хаотичні, тривожні, нав’язливі... Скільки це все триватиме? Чи побачу я ще колись мирне небо? Боюся, але вірю.

1000 днів… Звикання, прийняття, віра…

Дні йдуть. Починаю звикати до цього  «нового  життя» . Здавалося, що вже все покращується, коли нарешті виїхала за кордон, то відчула щось давно забуте -життя. Справжнє ЖИТТЯ. Без вибухів. Без сирен. Зі світлом. Та не змогли бути в чужій країні, повернулися в рідний серцю Конотоп.

Жовтень 2022 року… Обстріл міста. Темрява повернула спогади. Реалії війни. Тривога, страх, невпевненість.

Грудень 2022 року… Напередодні Нового року мій рідний Конотоп знову потерпає від злодіянь росії. Вибухи, пожежі,  темрява.

У місті паніка й неспокій, руйнування й біль…

 Новий рік. Промова Президента вразила й ніби заспокоїла. Вітаючи українців, Володимир Зеленський говорив зі сльозами на очах і про мою рідну Сумщину. Слова підтримки переконали вкотре, які ми сильні. Усі разом. Попри страх і біль тримаємося, бо віримо в себе й у нашу країну.

1000 днів… Прийняття, смуток і знову ж таки віра.

Вересень 2024 року… Росія атакує моє рідне місто БпЛА типу «Шахед». .  Ніч була нестерпною. Дитячий садок, лікарня , житлові будинки, школи… Пожежі й руйнування. Розпач. Мій рідний Конотоп захлинається сльозами втрат і болю, але тримається, бо сильний. Молитва й підтримка рідних та близьких людей гартує моє дитячо-юнацьке серце.

1000 днів війни… Мрію, сподіваюся. молюся…

МИ вистоїмо. МИ незламні, навіть якщо нам так нестерпно боляче. Кожен українець має силу- не зламатися під тягарем війни. Одного дня все це закінчиться, і небо над нами знову буде мирним. Переможемо, бо в нас є те, чого немає у ворога,- любов до СВОГО дому, СВОЄЇ землі й СВОГО майбутнього…

МИ переможемо, бо маємо співзвуччя душ, єднання сердець, суголосся думок. Оце, погодьмося, і є тим своєрідним життєтворенням нашого народу. 

1000 днів війни…

Кущ троянд за моїм вікном зеленіє й шелестить, а значить живе. Моє козацьке місто Конотоп і вся Україна обов’язково всміхнуться й відбудуються, бо моє дитячо-юнацьке серце зоріє безмірною любов’ю до всього РІДНОГО.