Війна змінила все наше життя. Я втратила роботу, діти - звичне навчання. Стіни у нашій квартирі цілі, але вікна пошкоджені. 8 березня 2022 року ми виїхали з Донецької області і почали їздити по всій Україні в надії знайти місце для подальшого проживання та існування.

У перший день війни ми тихо спали, кожен у своєму ліжку, і мали йти до школи та на роботу. Близько о 4 ранку почули гучні вибухи. Пізніше дізналися, що ракети полетіли на наш аеродром і по самому місту. Звісно, дитина до школи не пішла. Це був перший сильний переляк.

Я нічого спеціально не пояснювала дитині, він і сам усе розумів. Через особливості характеру та темпераменту все переживав у собі.

Я не можу виділити один найстрашніший момент. Для мене все було найстрашним - прокинутись від гучних вибухів, втратити джерело існування, покинути рідну домівку, дізнатися, що житло, на яке ти заробляв роками, пошкоджене, і не мати змоги почати нове життя, живучи в постійній надії, що все ось-ось закінчиться.

Ми зіткнулися з тим, що не можемо адаптуватися до нових умов життя через психологічні труднощі. Дитина стала замкнутою, іноді плаче, важко спілкується з однолітками або взагалі уникає спілкування. До психолога зверталися, але змін не відчули.

На початку війни ми мали нестачу медикаментів, їжі та засобів гігієни, бо виїхали, нічого не маючи з собою. Зараз уже навчилися економити та розподіляти необхідне.

З нами завжди м’який заєць. До війни дитина спала з ним. Зараз Давіду майже 15 років, але він, як і раніше, спить з цією іграшкою і не розлучається з нею.