Сім’я Марини Олександрівни виїхала з Харкова на самому початку війни, але діти до сих пір лякаються сирен, навіть після спілкування з психологом

Ми з Харкова. Це був жах: прокинулися вранці десь о п’ятій ранку і побачили, що все спалахує. Вікна тремтіли. Ми швидко зібрали якісь речі і побігли в підвал. Не знали, що брати, - була паніка. Ми взяли документи й декілька речей і поїхали до бабусі. Там побули тиждень, а потім зрозуміли, що потрібно виїжджати. Було дуже страшно.

Ми виїхали евакуаційним потягом до Ужгорода - прожили там два місяці, а потім поїхали до Полтави, і досі тут знаходимося.

Спочатку була проблема з ліками. Я 22 лютого зробила операцію, і мені потрібні були особливі ліки. А аптеки були зачинені. Було дуже важко, але потім якось вийшло дістати. З їжею також спочатку було важко, та дякуючи волонтерам, всього вистачало. Ми дуже їм вдячні за допомогу.

Дуже було важко дивитися кадри, як мирних людей і їх помешкання просто стирали з лиця землі. Ми бачили, як Північна Салтівка була майже вся знищена. Я народилася в цьому районі, і було дуже важко на це дивитися.

Діти дуже важко перенесли. Маленькому синочку був рік, а старшій донечці – дев’ять років. Вони були дуже перелякані, ми їх водили до психологів. Зараз - вже краще, але коли тривога, то діти ще лякаються.

Ми дуже віримо і бажаємо, щоб у березні війна закінчилась, і ми поїхали додому. Сподіваємося, що це здійсниться в найближчий час. Ми вдома ще не були ні разу з того часу, як виїхали.

Наша родина об’єдналася. Хочеться, щоб всі були живі, щоб нарешті все закінчилося і ми жили мирно.