Мені 27 років. Я з Бердянська Запорізької області. Початок війни смутно пам’ятаю - якось і не повірив в те, що відбулося. Паніка була, і все таке.

До нас росіяни зайшли в перший день. Окупували моє місто, і там вже було неможливо жити. 

Тому я і виїхав одразу до Полтави. Їхав своїм автомобілем. Тоді ще був перший день, і ніяких складнощів в дорозі не було. Найважче – покидати дім і бути не вдома.

Допомога волонтерів зворушила до глибини душі. Я і сам займаюсь волонтерством: допомагаємо хлопцям з ЗСУ, переселенцям. Я отримую виплати ВПО, гуманітаркою допомагав Фонд Ріната Ахметова.

Мій батько за кордоном, а мама - в Бердянську. Ми - не разом, і це важко, звісно.

Мені здається, що в цьому році все закінчиться. Я вірю, що ми повернемося додому, в рідне місто, я побачу батьків. Ми будемо і надалі жити в рідній країні, відбудовувати її. Головне, щоб був мир.