До війни ми жили у Слов’янську. У чоловіка був свій бізнес - цех із виробництва мідної турки, у мене - своя студія квітів, про яку я довго мріяла. Я співала в православному храмі. Нашій донечці наразі сім років. Вона добра, сором'язлива, співчутлива. Круто грає на фортепіано, вивчає англійську мову, займалась плаванням і танцями.

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Я війну проходжу вдруге, тому одразу почала готувати підвал у нашому будинку. Ми з донькою ще у мирний час відвідвували психолога, бо у неї був переляк, а у мене – сильна депресія після смерті сестри. Тому я розуміла, що нам треба виїжджати, щоб війна остаточно не зламала психіку дитини.

Спочатку ми приїхали у Польщу. Там хтось із місцевих подарував доньці м’яку іграшку – пінгвіна. Він став її єдиним «другом», бо з дому вона нічого не взяла. А під час посадки на поїзд у Чехію дитина упустила іграшку на колію і гірко розплакалась. Провідник, одягнений у білу сорочку і гарний костюм, побачив її сльози і сказав, що не полізе під поїзд. Але через хвилину все-таки спустився і дістав іграшку, виліз з-під вагона брудний, але з чистою совістю.

Ми пробули в Чехії майже три місяці. Я працювала на важкій фізичній роботі, від втоми і поганого емоційного стану повернулась депресія і в мене пропав сон. Через чотири безсонних доби я не змогла працювати, і чоловік умовив мене повернутись в Україну.  

Ми тимчасово живемо у Дунаївцях на Хмельниччині. Моя дитина чула вибухи, але, слава Богу, не бачила. Тим не менш, боїться сирен, літаків і гучних звуків. Нервові порушення у неї викликають запалення стравоходу.

Діставши з-під вагона дитячу іграшку, провідник забруднився, але зберіг чисту совість