Клейменова Софія, учениця 8 класу Куликівського ліцею, с. Грабівка, Чернігівська обл.

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Того дня я так і не пішла до школи, не з'їздила на олімпіаду з української мови, не зустрілася з друзями. Принаймні деяких з них вже нема, деякі лежать з контузією. Я зрозуміла що почалася війна. Саме тоді все почалося, момент коли життя завмирає.

Я вийшла на подвір'я і переді мною постала така картина: всі люди були в метушні, вони їхали до магазину в якому вже полиці пусті. Над головою летіли снаряди, бомби, міни і ракети. Летіли вже над виснаженим небом.

Через кілька днів після повномасштабного вторгнення у моє здавалося б нікому не потрібне селище прийшли «руські спасителі». Вони стріляли із всього, по всьому і по всіх.

Їм було байдуже. Я сиділа у звичайному сільському погребі і незважаючи на те, що вже зникла надія я все одно жартувала аби рідним було трішечки легше. За цей час я навчилася розрізняти: що летить? куди летить? І наше то чи ні. Сподівалася на краще, а готувалася до найгіршого. Те відчуття коли навіть військові натякають тобі на те, що ця ніч може буде останньою в твоєму житті. Ти стоїш і розумієш, що завтра може вже не бути, ні завтра, ні після завтра, ні після після після завтра і усвідомлюючи це в тебе постає лише одне бажання, якщо я все таки помру нехай Бог відправить мене в рай, бо в пеклі я вже побувала сама. Ту ніч ми пережили. Так, було тяжко і страшно, дуже страшно. Коли ти розумієш, що ти жива, ти ходиш, іноді розмовляєш, але цього життя ти не відчувала, ти ніби вмерла, ніби просто існувала. Знаєте через декілька днів нам вдалося виїхати. Ви навіть не уявляєте які труднощі ми пережили, які емоції були в кожного члена моєї родини коли, щоб виїхати потрібно дійти до пункту виїзда і якщо всі могли йти то моя бабуся у якої почалася кровотеча і почали відмовляти ноги не могла. Я з пораненою ногою допомагала їй іти, а з пораненою тому, що бігла під час ракетної атаки в укриття.

Ми йшли а нам в спину летіли уламки від ракет, які падали за сім метрів від нас.

Було боляче, дуже боляче, але я не відчувала цього болю. Приїхавши другого травня додому й зайшовши до свого рідного двору де я зросла і саме в цьому дворі зі мною траплялися різні пригоди. Я була вражена.

У моєму дворі всюди були ями від ракет, подекуди виднілися самі ракети, земля була світло сірого кольору, майже всюди була кров.

Кров мого собаки вбитого касетною ракетою, якому я пообіцяла , що я його заберу і коли ми йшли він весь час дивився в очі так гостро і сильно , ніжно і вразливо і водночас з таким потужним кохання. Вижив тільки мій дідусь котрий сказав , що краще я помру на своїй Батьківщині, на своїй землі, а ніж на чужині з чужими людьми. Вижив і мій кіт який був контужений він не розумів геть нічого він не мав уяви, він ходив з кутка в куток , він нещодавно помер. І я вам від щирого серця скажу одне: цініть життя, цініть моменти, бо може бути пізно.

Після цього моє життя , життя моїх рідних змінилося. Я зрозуміла те, що я забагато думаю про те, що було й що буде . Що було – загуло, що буде та й буде. Війна нас навчила не говорити про втрати, з живими краще. Живих принаймні можна врятувати. В живих є те, що не дає їм лягти в траншею. Здається це називається душею.