24 лютого був перший день  після моєї декретної відпустки, я мала виходити на роботу. Але дитину в садок ми не відвели, тому на роботу я не пішла. У мене мала дитина. Коли ми перший раз бігли з нею додому, коли почалися біля міста бойові дії, то ми і вирішили виїхати.

Важко шукати житло в новому місті. Мені потрібно на роботу виходити. Добре, що батьки поруч, сидять з дитиною. 

Взагалі хочеться додому, але вже надії немає туди повернутися, хоча там будинок і квартира - все залишилося.

Шокує, що наші деякі родичі не виїхали, живуть у підвалі. Шокує смерть знайомих людей, з якими ми спілкувались, а зараз їх немає.

Коли ми поїхали, то ще світло, вода і газ були. З продуктами важкувато було, але ще завозили продукти, було ще нормально в порівнянні з тим, що зараз. У Жовтих Водах колись чоловік працював, тут є знайомі, які допомогли знайти нам житло.

У мене оптимізму немає, що війна швидко закінчиться.  Чомусь здається, що в Бахмут вже не повернемося. Хочеться тільки в Україні жити, щоб мир був. Працювати тут, дитина щоб вчилася і жила в Україні.