Басанець Марина, 11 ФМ клас, Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 10

Вчитель, що надихнув на написання — Войтенко Ганна Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисячний день повномасштабного вторгнення. Це не сон. Лише нещодавно я з подругою обговорювали що в двадцять першому столітті не може початися війни в моїй країні. Як ми помилялися, як давно це було. 

За цей час змінилося багато чого, змінилася я. Хоча досі пам’ятаю той жах перших хвилин, годин, днів. Зараз не так, психіка звикає, люди пристосовуються.

В деяких досі жевріє надія, що це сон. Я мрію про перемогу, про повернення військових додому, про спокій.

Що змінилося, якою я стала? Коли почалося повномасштабне вторгнення мені було чотирнадцять, зараз через декілька днів мені буде сімнадцять. В той рік я навчалася у восьмому класі, наразі я на середині одинадцятого. Мої дні не були суцільно чорними, навіть в такі часи люди вчаться жити та радіти.

Мене завжди рятувало декілька речей: люди, танці та книги. Я знайомилася з новими чудовими людьми, вчилася відпускати та жити, без колись дорогих та рідних.

Проводжала друзів, які переїздили за кордон в пошуках порятунку та кращого життя. Це важко, вони рідні які рятували мій моральний стан, хочеться зустрітися, обійнятися та погомоніти, як колись. Наразі це не можливо. Хоча на відстані, ми продовжуємо дружити, вони завжди поряд, на відстані нашого чату в месенджері та на відстані сотень кілометрів.

Я прочитала багацько нових книг, кожна з яких переносила мене в нові світи та історії. Кожна по особливому захоплювала та чарувала. Кожна розповідала мені про біль та радість, про кохання та зради, про вміння пам’ятати та силу забути. Я відчувала радість від знайомства з новими персонажами, проживала з ними їх моменти, або цілі життя, та розпач від закінчення історії, вони дозволяли мені забутися та відволіктися.

Танці це моя віддушина.

Я обожнюю процес постанови нового номера, його демонстрація на сцені, підтримка глядачів. Це особлива енергія яка відчувається від людей.

Це визнання твоєї праці, навіть в умовах небезпеки. До того ж, це можливість досліджувати, збагачувати та прославляти свою культуру та національну ідентичність. В ці моменти я відчуваю можливості свого тіла, вчуся його контролювати. Емоційно танці допомагають, це те над чим я досі маю контроль, це те що залежить від мене, це відчуття стабільності. Приємним бонусом є люди мого колектива це справжня танцювальна родина, яка дає відчуття важливості та приналежності до чогось великого та захоплюючого.

Маленькі віддушини потрібні усім, навіть військовим.

Деякі люди з мого танцювального колективу стали на захист нашої Батьківщини, навіть в тих умовах вони танцюють та скидають нам відео. Це виглядає так сюрреалістично — танець в формі, з автоматом, а позаду звуки вибухів.

Ці люди — герої, вони дають можливість, всім нам, жити в незалежній та суверенній державі. Деякі, як і я, тішаться книжкам, інші звичайному кухлику кави, а хтось тваринкам, які приходять у пошуку захисту в їх окопи.

Тисячний день війни звучить жахливо, так і є. Але завдяки військовим я маю можливість жити, тому не витрачаю даровану мені можливість на сум. Мені болить за кожного полеглого, раненого, просто військового та військову. Для них ця тисяча днів тривала та триває набагато довше ніж для мене.