Коли у Слов’янську було дуже небезпечно, Вікторія відправила до Києва сина разом зі своєю мамою, а сама так і залишилась вдома 

Мені 44 роки. Я перед війною якраз перший день йшла на нову роботу. А по дорозі чоловік мені подзвонив і сказав, що почалася війна - треба повертатися додому і щось вирішувати. Я прийшла додому і ми вирішили, що не будемо виїжджати. Через декілька тижнів нас почали бомбити. 

Після одного з бомбардувань ми зібрали сина, якому тоді було 14 років, і з моєю маму відправили до Києва. Якраз наступного дня в Краматорську був приліт на залізничний вокзал. Ми залишилися тут. Чоловік хотів піти на війну, але я була проти, не пускала. Дуже мені було страшно за нього. Він вмовляв мене, щоб їхала до сина і мами, бо тут небезпечно було залишатися. 

Щойно почую вибух – і починаю збирати речі. А потім проходить пів години – і я вже думаю, що не поїду, не покину чоловіка. Одного разу він мене навіть у Лозову вже відправив. Я туди доїхала і повернулася назад. 

У нас не було ні роботи, ні грошей. Ми якось виживали вдвох із чоловіком. Вдома в нас і кролі, і собаки, і коти, і папуги. Дотягнули ми так до березня, і перед восьмим числом чоловік кудись пішов - сказав, що у справах. А потім повернувся і каже: «Ось повістка. Я був у військкоматі. Піду на війну, бо не хочу, щоб вона затягнулася до того, як дитині буде 18 років. Нам потрібно скоріше її закінчувати». І пішов на фронт. Зараз служить у ЗСУ. 

Я так і живу сама. Дитина в Київській області. Мама занедужала, у неї дуже серйозна хвороба серця. Вона приїхала у Слов’янськ, і ми з нею їздимо в Краматорськ на лікування. Син поки що живе з моєю тіткою. Усім дуже погано, всі морально виснажені. Рідних розкидало по світу. Племінниця поїхала в Америку. Я ні з ким не бачуся. Коли вже скінчиться ця клята війна! 

Шокує, коли гинуть мирні мешканці, діти. А найбільший переляк за всю війну в мене був, коли збивали над нами ракету, а я якраз була вдома сама. 

Літо, телевізор увімкнений, я на кухні. І раптом телевізор замовкає, на екрані з’являється напис: «Немає сигналу». І тут я чую такий свист! І розумію, що він наближається. Навпроти будинку, десь за два метри, упав хвіст від ракети. Якби він трішки ближче впав, то я не знаю, що було б. І щодня щось таке трапляється в країні. Уже навіть новини не хочеться вмикати. 

У Краматорську проїжджаю по місту чи по Слов’янську ходжу - бачу цю розруху, і мені стає страшно. У наш час така війна – це просто неможливо. Інколи чоловік мені щось розповідає. Звісно, не все, бо він знає, що я дуже вразлива і можу розплакатися. Він зараз на «нулі». З червня був у Бахмуті, а зараз - на іншому напрямку. Там теж небезпечно, але не так, як у Бахмуті. 

Я хочу, щоб скоріше настала перемога і повернулося те життя, яким ми жили до війни. Щоб люди лягали спати і знали, що завтра прокинуться. Щоб у всіх родичів усе було добре. Нехай в усіх людей в Україні все буде добре. 

Надіюсь, що одного дня прокинемось – і нам скажуть, що війни більше немає, що капітулювала ця… Мені навіть не хочеться її країною називати… Що це варварське плем'я капітулювало, і в нас усе добре.