меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Давид Севост’янов

"День, коли для мене почалася війна"

переглядів: 467

Севост’янов Давид, Політехнічний ліцей, м. Вугледар, Донецька область

Вчитель Кузьменко Ольга Валеріївна

У конкурсі есе "Один день" його робота зайняла 1 місце.

Давид у 2014-му
Давид у 2021-му

"Синку, зараз нас будуть вбивати"

Гілля калин похилилося.
Мама, кому ж ми молилися?
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей, не твоя війна?

Святослав Вакарчук

Одного сонячного літнього дня я сидів на парапеті біля сходів нашої сільської аптеки. Я чекав на хлопців, ми домовилися сходити скупатися, а що ще робити підліткам спекотними вечорами…

Друзі з’явилися невдовзі, проте дали мені змогу погратися з не найяскравішим представником чотирилапих, безпораднім волоцюгою – Гаєм. Сьогодні цей пес доволі дивно себе поводив: вирив в землі чотири ями, постійно прижимав вуха та, що дуже дивно, показував свій оскал. Я подумав: він, напевне, від спеки збожеволів.

Усією юрбою ми попленталися до ставка. Дорогою реготали, бігали, кидалися пилюкою, зеленим листям та достиглими фруктами з дерев. «Добре коли канікули, - подумав я, - купа часу для пригод».

   Біля водойми відпочивало пів села. Лемент дорослих, метушня підлітків, регіт малечі чулися повсюди… Раптом усі завмерли, почувши раніше не знайомий страшний рев невідомого звіра. Із-за лісу, немов з художнього екшну, йшла череда залізних машин.

Велетні виринали один за одним, здіймаючи стовпи пилюки та залишаючи глибокі сліди на поверхні землі. Здавалося, що навіть птахи притаїли гомін, дерева затамували дихання, спостерігаючи за подіями. У одну мить хтось невідомий припинив вигравати мелодію на сопілці, під яку, як у пісні, обертається Земля… Я ж, витираючи з лоба піт, думав, що потрапив в інший вимір. А мама казали, щоб менше бойовики дивився…

   Коли техніка пройшла, світ знову ожив. Почулися крики: «Війна! Люди, буде війна! Казали ж бо нам, щоб готували підвали! Додому! Що ж це… Господи, вбережи дітей! Це початок…».

Гарний настрій чомусь зник, уже не хотілося купатися, сміятися, всередині мене щось відбулось. Це щось, напевне, страх, тривога.

Тут ще в’їдлива комашня вирувала навколо голови, а кровожерливі комарі шукали свіжу, молоду кров. «Боже! Побачив бойові машини і злякався!», - іронізував я над собою. Життя продовжувалося.

Через два дня я забув про пригоду біля ставку й переймався вже тим, як відпроситися у батьків на дискотеку. Тато на роботі, він в нас шахтар – видобуває вугілля, отож треба маму задобрювати та вмовляти. Увесь день я літав, виконував усі доручення, отож, дорога до танців була відкрита.

Я швиденько зібрався до походу в клуб: викупався, напахтився, одягнув нові шорти, намазав гелем чуба, як Кріштіану Роналду в відомій рекламі, та раптом… У передпокій зайшла дуже бліда мама й промовила: «Тато…»

«Що з татом?» - кинувся швидко до неї. «Татів робочий автобус зупинили на блокпості, солдати сказали, що далі їхати не можна, попереду буде обстріл». «Синку, зараз нас будуть вбивати, маємо брати речі, документи та йти в підвал».

У мами тряслися руки, вона не знала, що робити, закусювала вуста та щось шукала в шафі для речей. Раптом ми почули перший в житті вибух, а далі…

Я мало пам’ятаю. Бігли в підвал, земля здригалася, невідома сила трясла все довкола. Ми лежали на сирій підлозі, вибухи линули один за одним. Мама закривала мене своїм тілом, до нас притискалися дворовий пес и два кота. Здавалося, що ми всі тихенько плакали, не розуміючи того, що відбувається за межею нашої свідомості, людської і тваринної.

Матуся, моя рідна матуся, вона іноді намагалася підставити руки під стелю, щоб та не обвалилася на нас. Перед очима минали найкращі й найгірші моменти життя, трусилося все тіло, німіли губи, страшенно хотілося пити. Нам зоставалося лише молитися, щоб цей жах припинився.

Саме в цей день, саме так для мене й для моїх рідних розпочалася невідома війна, війна в невеличкому селищі Олександрівка Мар’їнського району Донецької області.

З тих пір та до цього часу я живу в іншій реальності. Можна писати твір «Життя до і після 2014 року», проклятого року, який залишив на моєму тілі, внаслідок глибокого психологічного потрясіння, хворобу, який подарував моєму татові сиве волосся в тридцять років, який забрав життя батьків моєї найкращої подруги – Вероніки. Ми зараз ходимо, до речі, з нею в один клас, але я й досі не можу спокійно дивитися їй в очі. Пекучий біль роз’їдає мою душу, проте все, що можу, лише бути поруч.

Коли я чую слово війна, моє серце холоне, долоні пітніють, очі наливаються кров’ю. У голові одне єдине питання: «Чому Ви, шановні дорослі в «політичних краватках», не зупинили масові вбивства людей?» Риторичне питання, на жаль… Простому народу й не треба нічого пояснювати, нехай далі стоїть зі схиленою головою.

Сьогодні за вікнами 2021 рік, щоразу під бій новорічного годинника я бажаю в першу чергу Миру! Тепер для мене це слово вартує дуже багато. Діти, які пізнали пекло війни, знають ціну безхмарному тихому небу!

Олександрівка 2014 2021 Текст Історії мирних молодь 2014 психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення здоров'я перший день війни 2021 Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій