Я пенсіонерка з Добропілля Донецької області. Це все на голову не налазить: жах, як це так могла Росія напасти на нас? Адже всі розповідали, що ми брати.

Я б нікуди не поїхала, мене син заставив. Ну як можна кинути все в моєму віці? Це вже дуже складно. Виїхали до Полтави, а потім повернулися. В моєму віці додому хочеться. В Полтаві гуманітарка була, а тут ми не звертаємося - обходимося своїм. 

Племінник чоловіка був в ТРО разом із батьком, потім пішов воювати, і загинув у лютому. Молодий - 28 років.

Шокує, що вбивають мирних людей, що знущаються з людей і дітей, вбивають полонених. У всьому мирі війна залишається війною, кругом страждають люди. 

Поки нас не було вдома, тут скинули бомбу, вилетіли вікна, вилетіли двері. Декількох будинків по сусідству зовсім немає.

Жалко, цілі міста розбили. Думаю за тих людей, які виїхали: все одно вони сумують про свою домівку. Про що вже можна мріяти в моєму віці? Нехай наші діти і внуки щасливо проживуть, без війни.