Я жила в селі Зарічному, а зараз там уже неможливо жити, бо постійні обстріли, прильоти. Діти виїжджали у Вінницю, а я не захотіла з ними їхати, була там. Більшу частину ми були в підвалах.  Ото літом трішки було прояснення, коли ми могли трішки щось посадити, а нормально доглядати город не було можливості. Там вже я не змогла бути. 

Це ж село, то вода у нас своя була. Світла і газу не було. Люди купували генератори і бензин, тоді ще генератором і городи поливали, хто хотів. Гуманітарку давали орки, ну ми їй не дуже раді були. Це ж село, то було в нас у погребах, що їсти. Це вже пізніше не стало. 

Зараз я у Лимані з донькою і зятем. Хочеться додому. Прошу кожен раз, щоб повезли мене додому. Ми їздили рази три в село. Приїдемо - наче трішки нічого, а тоді починаються прильоти, і ми зразу тікаємо. 

Доньку меншу я не бачила півтора року. Вона жила в Торському, якраз на кордоні. У них згоріла хата, кухня, сарай і гараж, дві машини згоріли.

Я б така, що якби війна сьогодні закінчилася. Хочеться вже їхати додому. Миру хочеться, а воно щось не бачимо миру. Живемо в чужій хаті в Лимані. Здоров’я не важне уже, тиск без кінця, ноги відмовляють, ходити не хочуть. Воно ж все - на нервовій почві. А вдома і стіни лікують.