Людмила з великими труднощами евакуювала доньку-інваліда. Тепер вони живуть в гуртожитку, а їх хата розбита 

Мені 73 роки. Я з Гуляйполя. Десь за тиждень перед війною я вийшла до себе у двір, і була така тиша! Мені чогось так страшно зробилося! А через тиждень почалася війна, і я згадала тишу, яка тоді була. Як то кажуть: «У тиші народжується зло». Ми обурювалися, що нам погано жити і президенти нам не такі, а тепер оце лихо сталося…

24 числа ми їхали в онкоцентр - мені потрібно було після операції на огляд. Ми не знали, що почалася війна. В Запоріжжі хлопці пішли скуплятись, а потім приходять з торгового центру і кажуть, що війна. Я кажу: «Яка ще війна? Поїхали в лікарню». Приїхали, а там усі метушаться, лікарі через кожні п’ять хвилин біжать на нараду. 

Ми їхали назад у Гуляйполе, а машини з Оріхова - в бік Запоріжжя. Пожили ми трішки в Гуляйполі, а тоді почали місто бомбити. А в мене ще трагедія: у моєї доньки шизофренія, виїжджати вона відмовлялась, і це було дуже важко. Я боялася вийти з хати, бо раптом мене вб’ють, а вона сама себе не обслужить. Що тоді буде з нею? Я боялась її залишати і лежала біля неї на ліжку. Якщо щось трапиться, то нехай із обома. Побули ми місяць у Гуляйполі, і вона ніяк не хотіла виїжджати.

Старша дочка виїхала. У неї свої проблеми, своя сім’я. Вона нам дзвонила, казала, щоб ми виїжджали. А менша закрилася у своєму хворобливому стані – і все. Тоді я родича попросила як чоловіка нагримати на неї. Тоді він повіз нас до пункту збору, звідки вивозили людей. І ми поїхали. Жили в якомусь інтернаті два тижні, а тоді перевезли нас у гуртожиток. 

Ми не знали, куди нас везуть, і було дуже страшно. Раптом нас вивезуть і десь покинуть, що ми будемо тоді робити? 

Привезли нас у гуртожиток. Пройшло місяці чотири, і нам пізно вечері сказали збирати сумки, взяти документи, гроші, щоб ми могли виїхати, бо на нашу будівлю будуть наступати. 

Світло по місту вимикали. Було темно, дощило. Це було, коли на виїзді з Запоріжжя розбомбили гуманітарку. Люди збиралися виїжджати, і там багато тоді загинуло. Нас посадили в чотири великі автобуси, і думки дуже тяжкі були, що так само може статися і з нашими автобусами. Було дуже страшно. Нас вивезли, здається, у Зелений Гай, також у якийсь інтернат. Через добу нас привезли назад. Ми так і проживаємо тут, у гуртожитку. 

Дуже страшно, дуже тяжко. Будинок мій розбитий. У мою хату спочатку заселився брат 75-річний. Його квартиру розбили, а жінка паралізована. Він на камінчиках їсти варив, і вони там прожили майже рік. 

Жінка не хотіла їхати, бо вона не уявляла, як вона паралізована вибереться і як буде між людьми. Її ж помити потрібно, а для неї це було страшно і соромно. Потім таки вивезли її. І тільки-но вивезли, через два тижні – пряме влучання в хату. 

Я не їжджу і не дивлюся, що там і як. Даху в домі зовсім немає, нам сусід фотографував. Поліція дала мені довідку, що було пряме влучання снаряда. Документів на дім я не брала, боялася загубити в дорозі. Думала, ми недовго – і назад, а з такою дитиною можу щось і загубити. Взяла тільки паспорти наші. А з одягу – те, що в сумку влізло. Нас не образили, нам дали постільну білизну, ковдри, посуд і все необхідне. 

На початку з одноразових тарілок їли одноразовими ложками, бо думали, що скоро додому. Але продовжуємо жити поки що в гуртожитку. Чекаємо на кінець війни, хочемо миру і спокою. Але повертатися нема куди, хата розбита. Не думалося, що так буде.