Я з міста Охтирка. До війни було все чудово.

Таке неможливо забути: мені зателефонували і сказали, що почалася війна. Звичайно, в мене був великий стрес, не хочу згадувати.

Я не планувала виїжджати, але місяць були дуже сильні обстріли і ракетні удари. Але нам дуже повезло, бо ми жили в такій частині міста, яку не дуже обстрілювали. Ми сиділи в підвалі.

Було дуже страшно, бо я була сама з трьома дітьми. Середньому сину було три роки, і в нього був такий стрес, що він не хотів виходити з підвалу. Не хотів їсти, пити, ми не могли його витягнути з підвалу.

Коли я вночі спала і почула літаки, ще й було вибухи чути, то я за ніч зібралася. Тато вивіз нас до Полтави, звідти поїхали потягом на Львів, потім - через Болгарію до Німеччини. Зараз ми в Німеччині живемо в гуртожитку. Квартиру поки що не знайшли. 

Мені б дуже хотілося, щоб війна скінчилась якомога швидше, щоб не відбувалися такі жахи. Щоб не гинули українці, щоб все було добре.