Блажевич Любов, 14 років, учениця 9-В класу гімназії №34 «Либідь» ім. Віктора Максименка, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Сінчіневіч Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Раніше я неохоче розмовляла українською мовою, мені здавалось, що це сором, що всі подумають, що я якась дивна. Чому б краще не сказати на уроці української літератури: "А можна російською?" «Можна, бо ж яка різниця?» Саме цього від нас очікувала росія все життя. Так не сталося! Але сталося інше… Чому ми починаємо цінувати спокійні ранки, сімейні вечори, звичайні речі саме тоді, коли щось трапляється? Щось страшне та жахливе.

24 лютого я прокинулась від сліз моєї одинадцятирічної сестри. Вона шепотіла: "Любо, ти це чула? Ти чула? Любо, мені страшно, Любо…"  Мені було теж страшно, але що я їй відповім: «На нас напали та хочуть вбити?" Тому я поспішила її заспокоїти: «Ні, це хтось бешкетує з салютами. Все добре, лягай". Знову тремтить ліжко. Чую, батько прокинувся, думаю, зараз,  скаже спати, все нормально. Боже, краще б він це сказав, краще цієї миті зупинився час, але його слова були такі:

"Дівчата, тримаймось, не панікуймо. Беріть рюкзачки з речами, почалась війна". А далі все як в тумані: паніка, молитви, сльози, всі спимо в одязі, новини… Жахливі новини… Більше ніколи нічого не буде, як тоді.

Хто міг подумати, що я в 13 років буду читати новини 24/7? Ніхто. А тепер скажіть мені, будь ласка: "Чому?" Одне питання: "Чому?" Чому я повинна своїм трьом маленьким сестричкам у ХХІ столітті казати не вмикати світло, як почне сутеніти? Чому я повинна розраджувати свого трирічного племінника та однорічну племінницю, коли чутно вибухи? Брехати їм, що це прийшли погані мисливці. Чому? Хіба це наша найкраша молодість про яку всі так говорили? Невже, це вона і є: не спати до шостої  ранку,  кожен день плакати та тремтіти від голосних вибухів, думати, не в який я табір поїду цього літа, а що робити при загрозі ядерного удару? Тоді я її ненавиджу, таку молодість.

Перші дні народження, тістечка без сліз, перші сніговички та усмішки на обличчях – робимо все, аби тільки не померти всередині.

28 лютого… Уночі біля нас підірвали нафтобазу та військовий аеродром. Ніколи  не знала, що можу почати задихатись за одну мить. Почала вчитись робити дихальну гімнастику, щоб наступного разу не померти.

Початок березня… Новини про потрапляння в телевежу та фотографії з обгорілими тілами жертв. Я померла всередині. Так з кожними новинами.  Я не можу цього не читати, бо я повинна знати, що відбувається в моїй країні.

Далі кордон. Це була важка «подорож»: блокпости, танки, сирена, братські могили... Потім все, про що, можливо, дехто з нас мріяв до 24 лютого: нові друзі, житло, допомога, нові краєвиди та нове життя. Але це мені потрібно? Ні!  Я хочу додому!

Хочу після насиченого шкільного дня бігти до своїх живих родичів, друзів і не думати, скільки постраждало людей від війни та чи не скинуть завтра п'ятсот кілограмову ракету на мій дім.

На жаль, того часу більше ніколи не відчути нам, українським дітям.

12 червня росія вбила мого троюрідного героя брата. Я побачила військове кладовище. Поле повністю вкрите жовто-блакитним кольором залишиться назавжди в моїй пам′яті.

Звідки у вас, росіян, ця ненависть, заздрість,  егоїстичність до нас? Що з вами таке робили, чому ви такі стали? Чи спокійно ви спите, знаючи, що ваша країна вбиває беззахисних немовлят? Ґвалтують, вирізають, знищують, розстрілюють,  морять голодом… Що з вами?! Хто ви такі!?

Для мене з початку війни «Мир» – це слово, яке набуло нового   значення – воля. Воля, у  якій є домовленість, любов, допомога і немає тероризму.

Що таке біль? Це Україна.

Що таке непереможність? Це Україна.

Що таке воля? Це Україна.

Який народ буде боротись до кінця? Це українці.

Я пишаюсь своїм народом, своєю країною, собою. І більше ніколи, ніде, ні за яких обставин я не запитаю: "А можна російською?"