Пугач Дар'я, 9 клас, Тягинський ліцей Тягинської сільської ради Бериславського району Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гайдученко Надія Мар'янівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Колись, ще маленькою дитиною, я чула розповідь від свого прадідуся про жахливу війну.  Але й уявити не могла, що ще страшніша війна увірветься в мій дім…

Це вона зруйнувала моє майбутнє, вона забрала в мене найдорожче – рідний дім і дитинство. Із 22 лютого 2022 року перевернувся світ у моїх очах: від нерозуміння, що відбувається, коли мої рідні збирали речі, готували укриття…

Мама з татом дивились новини, і тоді я почула, що наш президент оголосив у країні воєнний стан.

Вдалині було чутно звуки вибухів, над домівками пролітали ракети… і все одно ми нічого не розуміли. Я допомагала матусі готувати підвал, почали зносити подушки, ковдри, документи, продукти, а головне- свічки та сірники. Мій будинок був спустошений за годину, у всій цій метушні ми почули дивні й водночас голосні звуки, як щось із неймовірною силою мчить вулицею…

Тато закричав: «Ховайтесь, їдуть танки!» Ми всією родиною (мама з татом і ще четверо братів та сестричок) босоніж бігли до підвалу, а вулицями села вже йшли великі колони ворожих танків.

Їх було багато і всі розмальовані ненависною "Z", на них сиділи окупанти.  Після побаченого стало страшно, я пригортала до себе дворічну сестричку й розповідала їй казочки, аби вона тільки не плакала й не подавала звуків. Ми розуміли, що довго в підвалі не протримаємось без їжі та води, але мої батьки робили все можливе, щоб забезпечити нас необхідним.

Непрохані гості заполонили все наше село, пограбували магазини, аптеку, школу, ходили біля кожного будинку, забирали все, що їм потрібно. 

І одного дня «завітали» й до нас… На розмову до п’яти озброєних росіян вийшов тато. Вони заходилися обшукувати подвір’я, будинок, город, а один із окупантів говорив з батьком, приклавши зброю йому до голови. Потім він примусив тата роздягнутися, шукав на його тілі татуювання.

Чужинці забрали з будинку продукти, автомобіль, а потім вивели й батька… Ми дуже боялися, що вони не відпустять його. А головне, думали, для чого він їм потрібен?..   

Згодом тато повернувся. Мама плачучи просиділа на порозі, аж доки не побачила, що він вдома. Ворожа техніка роз'їжджала селом, не перестаючи наводили зброю на кожну хату. Вдома стало дуже небезпечно: звуки вибухів не припинялись, то зі сторони Каховки, то збоку Херсона. Нам повідомили, що вночі вороги готують сильний обстріл.

Було дуже страшно, ми всією сім'єю поїхали на сусідню вулицю в укриття, там було багато наших односельців.

Потім ми з іншими людьми відправилися в Чайкине,  де ще не було ані техніки,  ані російських військових. Об'їздили все село в пошуках будівлі, де можна було б переночувати, але не знайшли. Неподалік була школа, ночували просто там, у дуже холодному приміщенні.

Дочекались ранку і потім повернулися додому,  з надією, що наше село вже покинув ворог, але ж ні… 

Одного вечора почули сильну стрілянину на вулиці. Ми всією родиною побігли в безпечне місце,  і думали вже, що до ранку ніхто з нас не виживе, було неймовірно гучно і водночас страшно. Ми нарахували майже 100 ударів міномета по селу. 

Були влучання в будинки, у центр нашого села... Чули, як сипалися уламки по даху нашої хати, на подвір'ї їх теж було багато.

Потім, коли все стихло, ми вийшли надвір, зайшли в хату, щоб знайти щось поїсти.  Невдовзі знову почули, як щось летить. Дивлячись угору, ми помітили вертольоти, з яких виглядали солдати з автоматами, приціленими на нас. Ми дуже злякалися, і не знали в той момент, що робити, але нам пощастило, бо вони не звернули на нас увагу і пролетіли повз.

Після того ми ще гралися на подвір’ї, а через деякий час почули сильний свист, побачили, як прилетіли ракети і все почало підійматися в повітрі, звісно ж, ми злякалися й побігли в укриття...... 

Наступного дня нам зателефонував сусід і повідомив, що селом ходять військові, шукають наших «атовців». Ми не виходили з дому, щоб нас не чіпали, але озброєні росіяни заходили в кожен дім, перевіряли документи,  потім вони забрали в полон мого рідного дядька, мого хрещеного(він і досі перебуває в лапах лютого звіра, а ми чекаємо його повернення додому).   

Усе повторювалась знову і знову: були прильоти по селу, сипались уламки, гуркотіли танки, летіли «гради»... У селі зруйнували мости, поламали стовпи, не було ні води, ні світла, ні зв’язку…У такому жаху ми перебували більше восьми місяців…

Одинадцятого листопада прийшов до нас татовий друг із радісною новиною: «Наші вже біля села!» Українські воїни звільнили нас від непроханих гостей! Ми спочатку не повірили, усі вийшли на подвір'я, тому що почули звук техніки, яка пересувалася сусідньою вулицею, а потім ми побачили на танках прапор України- і всі дуже зраділи, почали плакати від щастя. Люди з усіх куточків села бігли до наших визволителів з оберемками квітів, несли все, що мали, щоб нагодувати їх.

Цілий день і цілу ніч тягинчани святкували визволення Херсонщини, фотографувалися з нашими військовими, діти сиділи на танках і не боялися(бо це ж «наші», «рідні»!), жінки готували солдатам пиріжки, вареники, різні смаколики, підтримували й допомагали їм, як тільки могли.  

Але ворожі прильоти по селу не припинялись,  тоді вже почало прилітати й по будинкам, тому нам довелося виїхати в сусіднє село, на декілька днів(як ми тоді думали), але так вийшло, що ми в с.Чайкине живемо вже майже два роки, тому що нашу Тягинку дуже сильно обстрілює ворог, усе зруйновано, розбито, немає де жити, багато загинуло цивільних людей, багато поранених... 

Тут ми познайомилися з місцевими жителями, які не дуже раділи нашому приїзду, але згодом звикли, і все було б добре, але й сюди теж прилітає, гудуть дрони,  шахеди, ракети, винищувачі... 

Одного дня(10 травня 2024 року) був день народження моєї сестрички. Ми вітали її, потім оголосили повітряну тривогу, напрям кабів на Тягинку… А там ще проживав мій рідний дядько з бабусею. Ми навіть не уявляли, що може статися саме в той вечір о 23:50... 

Наступного ранку татові зателефонував односельчанин і повідомив страшну новину, яка шокувала всю сім'ю:  той каб, який прямував на Тягинку, прилетів саме в їхній будинок,  убило мого рідного дядька і поранило бабусю. 

Я почала плакати, до останнього не вірила в те, що сталося, доки не побувала на його могилі… Серце розривалося на шматки від болю.... 

Я ніколи не пробачу ворогам! Ніколи не забуду те, що вони зруйнували моє село, забрали найдорожче, що в мене було... 

Війна…Уже майже 1000 днів… Зруйнована Тягинка, знищена рідна школа, спорожнілі вулиці, покалічені долі, гучні сирени, життя в укриттях...

Вдягає ляльку поспіхом розгублене дитя.  

Поборемо, здолаємо,  дамо вогню усім!  

Ніколи не пробачимо загарбницьку орду 

За долі покалічені, за сльози і біду. 

Це наша земля! 

Чи чуєш, сволото?! 

Це наша весна! З квітів, крові і плоті... 

І нас не злякати, ординська навало,

І нас не зламати, пліч-о-пліч ми стали!!!

Ми сильна країна, нас не здолати ніколи!