Лепей Яна

9-а клас, Олевський ліцей №2 Олевської міської ради

Вчителька, яка надихнула на написання – Філоненко Людмила Григорівна

Війна. Моя історія

З того самого  ранку, мені до сих  пір важко усвідомлювати що війна тут і зараз. Згадую як я прокидаюся і мама заходить стурбована в мою кімнату, зі словами «В Києві приліти.» Після цього я швидко прокинулася та взяла в руки телефон, дійсно, почалася війна. Те скільки планів було  в моєї сім*ї, я бачила як задумливо прокинувся та сів мій батько, а він думав: що буде далі, як вберегти всіх, що робити?

Ми дійсно переймалися за захисників, так це ще й було зимою, ми віддали самі теплі ковдри, розкладні ліжка, я ніколи в житті не збирала такі великі посилки з їжею,

мам збирала з моєю хрещеною а я світила ліхтариком адже не було світла. Через декілька днів після початку, я не знала що думати, я просто сиділа в телефоні та дивилася новини, новини...Ми з однокласниками говорили майже кожен вечір, заспокоювали одне одного, це було дійсно  важливо для кожного з нас,а саме не панікувати. Я по сей день дуже переймаюся за кожного члена сім'ї. Мій брат навчається в Києві, я кожен день сподіваюся що в нього все добре. Адже як було очікувано що  біля нього буде приліт, але як добре що він був в укритті. Він відвідує свій рідний дім та сім'ю кожен тиждень, я щаслива його бачити ніби вперше. Але шкода що, мій татусь не так часто відвідує домівку будучи на фронті, я його поважаю та неймовірно люблю ми раді його бачити хоть на декілька буквально днів через ці довгі і довгі місяці розлуки. Я не хочу сказати що я його в цьому звинувачую, аж ні як ні! Я поважаю цю мудру, відважну людину, яка стоятиме до самого кінця, та прийде з перемогою! Все ж, не дивлячись на позитивні думки, сумні та негативні завжди будуть з нами…

А що  буде далі? Я розумію що логічно все, закінчу школу піду в університет, але такого чомусь палкого бажання та цілеспрямованості на жаль вже немає. Я не розумію що зі мною не так, хоча напевно я не одна така.

Ніхто не знає скільки це все буде тривати, всі ми втомилися, але я, не можу описати біль, втому яку відчувають герої, наші захисники. Ми всі дуже і дуже хочемо вірити в те, що це вже буде зовсім скоро. Кожен з нас, дідусі і бабусі, батьки та навіть діти надзвичайно переосмислили майже все, навіть я. Я настільки  добре пам*ятаю те й день, ніби була дитиною, а за один день виросла, та обміркувала все знову тільки по дорослому. Розумію що від дівчинки підлітка це звучить дивно, але правда то є правдою.Ще як в те й спокійний день я лягала спати, а в четвер сала бути контрольна з геометрії, чесно я і подумати не могла б що причина по якій взагалі школу відмінять буде саме це. А ці гучні звуки сирен, коли  перший раз їх почула то стільки страху як тоді, не відчувала напевно ніколи. Чому? В 21 століття таке коїться, це взагалі в голові не вкладається. Цим питанням задаюсь не тільки я, а і більшість Українців.