Зубенко Марія, Бахмутська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 5, м.Бахмут
Есе «Один день»
Війна – страшне слово, котре означає для кожної людини щось своє. Для деяких це тема з історії, для мене нестерпний біль душі.
З дві тисячі чотирнадцтого року, на жаль, моє рідне місто Бахмут знаходиться біля лінії вогню. Були страшні моменти, коли ми чули постріли неподалік нашого будинку. Це дуже страшно; не знаєш, що тебе чекає зараз чи завтра.
Багато років вже триває війна на нашій території, і люди вже звиклися жити з цим. Нині воєнні дії відбуваються за декілька кілометрів від мого міста.
Але ніколи не забудеться день, коли спокійне й мирне життя українців було припинене.
Це сталося в далекому дві тисячі чотирнадцятому році. Одної темної ночі я прокинулася від шуму в сусідній кімнаті, вийшла й зустріла занепокоєного батька. Уся сім’я була в стані тривоги. Тоді я не усвідомила, що сталося, бо була ще маленькою для розуміння всього того жаху. Зараз знаю, що саме тоді почалася війна.
Після тієї ночі життя моєї родини змінилось. Мама почала шукати країну та місто, до якої моя сім’я могла б переїхати. Тато з сусідами кожного вечора збирався та обговорював сховище, до якого ми повинні були евакуюватись. А бабуся збирала валізи з речами. Вони стояли в коридорі на випадок екстреного переїзду.
Усі ті події важко сприймались моєю дитячою психікою. Я досі пам’ятаю випуски новин, у яких показували спалені домівки, розстріляні дорожні знаки, зруйновано багато будов, вбитих і поранених людей. Особливо болить серце за людей, яким доводиться й зараз терпіти це жахіття. Коли я бачу їх сльози, мені теж хочеться плакати.
Зараз я відчуваю біль душі за рідний український народ, адже з історії України знаю, що український народ постійно потерпав від війн і потерпає донині, люди страждають та вмирають.
Я не розумію, чому українці мають так багато страждати? Чому вся наша земля просякнута сльозами та кров’ю? Так боляче від цього всього… Чому ми маємо боротися за право жити вільними?
Зараз я живу з надією на скоріше припинення війни. Також хочеться вірити в те, що ми, нове покоління, не допустимо повторення такого страхіття. Я хочу, щоб мої діти жили й не знали цього страшного слова.
