Гамідова Оксана, 16 років, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №6, м.Селидове
Есе «День, коли я зрозуміла, що таке війна»
У 2014 році, коли на Донбасі розпочались бойові дії, мені було лише 8 років. В цьому віці ще не усвідомлюєш, що таке війна і скільки жертв і руйнувань вона принесла. З екрана телевізора постійно говорили про обстріли і загиблих, на вулицях міста було чутно відголоски далеких боїв – вибухи, автоматні черги. Батьки та педагоги вчили, як поводитися у випадку обстрілів. Але для нас, дітей, то все було десь далеко – за обрієм.
Але і в моєму житті сталася подія, коли я насправді усвідомила, що таке війна і скільки страждань вона несе…
Мій батько – співробітник Державної служби з надзвичайних ситуацій. З перших днів війни він брав участь у ліквідації наслідків обстрілів в населених пунктах нашої області. А останнім часом він і його товариші постійно несли службу в Авдіївці – це місто регулярно піддавалось обстрілам ворога, там гинули люди, було пошкоджено багато будівель.
…Це був не перший рік війни, і ми з мамою звикли до батькових «відряджень» в Авдіївку. З його уривчастих розповідей я розуміла, що він разом з такими ж бійцями ДСНС з усієї області гасили пожежі після потраплянь снарядів, розбирали завали зруйнованих будинків, евакуювали містян, роздавали гуманітарну допомогу. А це місто між тим все обстрілювали і обстрілювали, там часто не було газу, води, світла. І ми знали – якщо з татком немає зв’язку, то він знову в Авдіївці.
Так було і того дня – в лютому 2017 року. Зранку батько пішов на роботу, а після обіду з ним зник зв’язок. «Напевно, знову в Авдіївці», - сказала мама. Ввечері з інтернету і телевізійних новин ми почули, що Авдіївка в черговий раз піддалась обстрілам, снаряди прицільно лягли в точки надання гуманітарної допомоги населенню. Були поранені та загиблі серед бійців ДСНС.
Мама відчайдушно намагалась зателефонувати батьку або його товаришам, але ніхто не відповідав. Я ж в цей час зосереджено переглядала інтернет-сайти – можливо десь оприлюднять списки загиблих або поранених. Та ніякої інформації ми так і не змогли знайти. Додавали тривоги і постійні дзвінки від друзів родини, які також дивились новини і хвилювались, чи не трапилось чогось з батьком.
Незабаром він сам зателефонував – живий-здоровий. Виявилось, що в той час він не був в зоні обстрілу, а з караулом гасив пожежу за містом, там, де немає мобільного зв’язку. Тож ми нікому з них і не могли додзвонитися. На жаль, не всім так пощастило. В тому обстрілі загинув один його колега, а інший через кілька днів помер у лікарні… Також загинули та були поранені місцеві жителі…
Ми сиділи з мамою на кухні і плакали. Вона - від усіх пережитих за день хвилювань, і від щастя, що все минулося. А я - від того, що в цей день нарешті зрозуміла, що таке війна, що вона не десь там за обрієм, а зовсім поруч, як то кажуть, рукою сягнути, і може будь-якої миті прийти і в твій дім, в твою родину та завдати непоправної шкоди.
Ось таким був той день – день, коли я зрозуміла, що таке війна…
