Терлецький Богдан Ярославович, 16 років, студент Кам’янського енергетичного фахового коледжу, КН-21-1/9, м. Кам’янське, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Черниш Юлія Павлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Кожного дня прокидаючись я молюся за свою Батьківщину. Адже варвари прийшли до нас, щоб подарувати «мир».

День коли це сталося залишиться в моїй пам'яті назавжди. Ті почуття та переживання за свою сім'ю не передати словами. Бо я був далеко від своєї сім'ї та міг тільки здогадуватися, що з ними, адже були проблеми зі зв'язком. Паніка охопила всіх, ми звичайні підлітки, не знаючи, що робити в такій ситуації. Єдине, що гріло наші думки так це віра. Віра в наших захисників. Усвідомити, що почалась війна, було дуже важко. Пройшло достатньо багато часу, щоб зрозуміти, що наші життя вже не будуть такими як раніше. Нам довелося змінити свій звичайний спосіб життя, але це лише зміцнило наш дух. Хоча ми не знали, що насправді відбувається на фронті та лише чекали новин. Нам наче в очі потрапив пісок, принесений вітром.

Розуміння того, що кожен день якась матір оплакує свого сина чи доньку, приводить мене до жаху.

Хіба дорослі не розуміють даремність цих війн та хіба ж Франсуа Вольтер мав рацію? Сказав що, "подібно до того як найбільшим фізичним злом є смерть, так найбільшим моральним злом є, звичайно, війна". Так, я згоден з його словами, бо з початком війни змінилося все і не скрізь на краще.

Мені довелося виїхати за кордон, де мені не зовсім подобається.

Навчання стало нестерпним, а серце хоче на Батьківщину. Сум за моїми друзями та звичним для мене життям. Чого дійсно хочеться, так це повернути тих молодих хлопців та дівчат, які віддали своє життя задля нашої безпеки та незалежності України. Бо як говорить українське прислів'я війна людей їсть, кров'ю запиває. Нехай новини не завжди розповідали нам всю інформацію про бійців, які загинули або ще якісь втрати, люди не могли мовчати. Вони задокументували все, що бачили та це вже зовсім не дитячі казочки. На очах з'являються сльози від усвідомлення, які бувають люди жорстокі. Адже кожен кричить про те, як він хоче миру, але при цьому нічого не робить для здійснення цієї мрії. Хіба наші студенти не захищали свої права, стоячи на майдані, віддавши свої життя. Бути вбитим таким чином не найгірше, що може бути для росіян на цей момент. Але не хочу їх засуджувати, бо це їх право. Мене радує той факт, що в українців шалений дух, який зламати нікому не підвладно.

Для мене мир — це українці. Цього слова достатньо, щоб зрозуміти хто це такі та на що вони здатні. І щоб зберегти цей мир ми будемо боротися до останнього, навіть якщо останнє, що в нас залишиться - це життя.