Сіроштаненко Майя

11 клас, Сербківський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе: Данькова Сніжана Іванівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Холодний вітер омиває обличчя морозним подихом, змушуючи мене прикривати очі, а стиснені в одну пряму лінію губи трохи тремтіти. Темрява… Непроглядна, гнітюча темрява, крізь яку, здається, не побачиш свої витягнуті на відстань руки долоні… Чи побачу я щось? А чи є, що бачити?...

Прохолодний зимовий ранок. У хаті так тепло, що прокидатись і йти до школи зовсім не хочеться. Але, якби ж я знала тоді, що станеться цього лютневого світання, їй-богу, із радістю на обличчі побігла б до ліцею, тільки б усього цього жахіття ніколи не було…

Очі заполонили сльози, створюючи розмите полотно переді мною, горло ніби стисло міцними залізними рукавицями тривоги і горя, від чого не маєш змоги вимовити й слово. Всі ці картини з новин перед очима, здається, переносять тебе у якусь нову реальність – страшну, холодну, грізну. Стає моторошно… Я не бачила цього на власні очі, Бог та ЗСУ вберегли.

Можу лише уявити, як почувались люди, яким довелося пережити ті жахіття, як і досі, день за днем вони знаходять у собі сили, щодня дивлячись смерті у вічі, продовжувати жити.

Ні, мабуть, я збрешу, коли скажу, що уявляю, як їм…

Солоні ріки знову лишають на щоках мокрі сліди, холодний вітер дмухає в обличчя, змушуючи розчервонілі від сліз очі трохи заплющитись… Я не знаю, хто він. Я ніколи не бачила його, хоча й був односельцем. Але знаю, що він – герой, а тихі схлипи його дітей і дружини змушують серце рватись на мільйон маленьких шматочків… Чому це реальність? Чому не сон? Чую слова донечки: «Татусю, встань, будь ласка, татусю…» – і стримуюсь, аби не заплакати вголос, поки уста тремтять, а очі рефлекторно заплющуються, тамуючи сльози…

Злість, відчай, розпач, горе, ненависть... «Чому?» – проноситься тисячу разів відлунням у втомленій свідомості. Чому ці люди (мої люди!) так страждають? Чому хтось (важко дібрати слова для цих нелюдів) може прийти і вбити, знищити, зруйнувати все, що так нам дорого?! «Це не справедливо!» – шепочу сама до себе, згорнувшись у кутку і тихо плачучи…

Усе втратило барви. Те, що так подобалось, стає нудним, світ здається вже не таким яскравим і добрим, а сил просто немає. Все, чого насправді хочу, це вкутатися у теплу ковдру і спати, допоки знову не настане мир… Чи то від холоду, чи від тривоги тремтіння пронизує тіло. Беру чашку улюбленого гарячого чаю, підношу до губ і раптом завмираю… Чому я опускаю руки? Чому дозволяю ворогові ввести себе у стан, де ти ні живий ні мертвий? Згадую тих людей (моїх людей!), які не мають змоги, на відміну від мене, випити зараз філіжанку кави або чаю в теплій хаті, усіх тих, хто ніколи вже не побачить світу, назавжди залишившись новонародженим, дитиною, підлітком, юнаком чи юнкою…

Чи маю я право занепадати духом? Хіба за це наші захисники щодня віддають життя на полі бою?

Чи не знецінюю я тим самим подвиг героїв в ім’я миру і щасливого майбутнього нашого народу? Ні, у мене немає такого права. І ніколи не буде. Бо, допоки житиму, завжди пам’ятатиму, хто і якою ціною зробив усе можливе, аби була жива, аби вчилась, сміялась, танцювала, творила. Збережу у своїй пам’яті тих, хто більше ніколи не стане «українським цвітом», не винайде, не створить, не народить. Ті несповнені мрії, нездійснені плани, несказані слова не дозволять мені втратити ґрунт під ногами. Тому я не маю права здатися! Ніколи!