Найбільше Дар’я переживала за свою маленьку дитину, тому й наважилась виїжджати з окупації. Вона дуже ризикувала, бо до декрету працювала в органах

О п’ятій ранку брат подзвонив і сказав, що на нас напали. Ми думали, що це закінчиться швидко, і не виїхали. А 28-го числа до нас зайшла російська армія – було страшно виїжджати, довелось чекати. 

В нас у Старобільську не було військових дій, нас не бомбили. Ми ще й жили в пригороді - там російська армія не стояла. У нас, слава Господи, нікого нікуди не забирали, і ми з окупантами майже не контактували, тому там і сиділи пів року. 

Росіяни час від часу заїжджали до нас на техніці, а так – наче, все нормально було. Але зараз історій багато спливає всяких. 

Ми все одно вирішили, що потрібно виїжджати, бо робити там нічого. Якщо вони сьогодні прийшли і нас не чіпали, то це не значить, що так буде завтра. 

Через російську таможню на той момент було виїхати ще можливо. Я працювала в органах, а на той момент була в декреті. На диво, до мене ніхто не причепився. Я виїхала нормально. Чоловіка мого допитували, а мене не чіпляли. Машину, всі речі передивилася і відпустили. 

Ми були в Латвії, бо там волонтери нам надали безкоштовне житло. Латвія українцям дуже допомагає, дуже їм дякую. Рік ми там були, а все-таки вирішили повернутися. 

Ми зараз у Дніпрі, тут також літає. Невідомо, що буде далі. А особливо страшно за малу дитину. Мені здається, я кожного дня потроху звикаю до війни, і це страшно: звикати до того, що відбувається в навколо. Поки немає ніякого визначеного майбутнього. 

Хочеться, щоб війна закінчилася. У нас будинок цілий залишився, ми все там кинули і виїхали. Запхали все, що змогли, в одну машину. Друга машина залишилася там. Усе, що там залишилось нажите, то вже нехай, аби тільки від нас відчепилися. Ми почнемо все спочатку. Якщо можна буде отримати якусь компенсацію, то добре, а якщо ні - то ні. Хочеться трішки пожити спокійно. Звичайно, хочеться перемоги і миру.