До війни Анна Вікторівна була в декреті. Її чоловік працював. Вони жили по сусідству з батьками. У них все було добре. Тепер чоловік Анни безробітний. Російська армія постійно обстрілює їхнє село, тому вони з маленькими дітьми виїхали в Запоріжжя. Батьки залишилися вдома

У мене є чоловік і двоє дітей. Ми жили в селі Преображенка Пологівського району Запорізької області. Я була в декреті. Чоловік працював.

Уранці 24 лютого я збирала дитину в садочок, чоловіка – на роботу. Раптом почула по телевізору, що почалася війна. Першої ночі чоловік і діти спали, а я боялася заснути. Дивилася новини, виходила на вулицю й прислухалася до вибухів, що лунали вдалині. 

Зникало світло. Могло з’явитися лише на пару годин за добу. Але це не критично. До цього можна було звикнути. Магазини працювали до другої години дня. Ми встигали купити все необхідне. 

Найстрашнішим було чути, як працювали «Гради», бачити, як уночі палало небо. Я розуміла, що тікати нікуди. Найбільше хвилювалася за дітей. Страшно було спускатися в підвал, бо ми не знали, скільки доведеться в ньому сидіти і чи вийдемо з нього взагалі.

Тридцятого квітня неподалік від нашого будинку розірвався снаряд. Після цього ми виїхали. У Запоріжжі нам морально стало легше. Хоча я розумію, що зараз у будь-якому куточку України не можна почуватися у цілковитій безпеці. 

Важко було прощатися з батьками. Вони залишилися в селі. Раз на тиждень приїжджають до нас у гості. Добре, що село не окуповане й дороги відкриті. Вони привезли до нас бабусю. Їй 83 роки. Вона перенесла два інсульти, після чого погано ходить. Я доглядаю її. Наші собака й кішечка залишилися вдома. Наш будинок розташований по сусідству з батьківським. Вони ходять у двір до батьків, а ті їх годують. 

Чоловік залишився без роботи. А у нас на руках тримісячне немовля і п’ятирічна дитина. Добре, що були кошти, які я отримала від держави після пологів. Ми планували витратити їх на ремонт у будинку, але через війну змінилися пріорітети. 

Ми з чоловіком переосмислили своє життя, почали цінувати час. Більше уваги приділяємо дітям, дослухаємося одне до одного, разом вирішуємо проблеми. А мама за час війни помирилася зі своєю сестрою.

Ми зупинилися в Запоріжжі, бо я б не змогла поїхати далеко від дому. Я розуміла, що звідси у мене буде більше можливостей допомагати батькам. Коли в селі не працювали магазини й аптеки, я передавала їм продукти й ліки.  Мені пропонували їхати до Польщі. Я розумію, що у мене двоє дітей, і там вони були б у більшій безпеці. Але у мене є ще батьки, які потребують допомоги. 

Дякувати Богу, в Запоріжжі не так гучно, як у нас вдома, тому поки що будемо тут. Зичу нашим захисникам здоров’я і сили, щоб вони швидше вигнали окупантів, і ми могли повернутися додому. Сподіваюся, що до осені війна закінчиться.

Після перемоги ми з рідними будемо знаходити час одне для одного. Будемо більше спілкуватися наживо, а не по телефону чи в соціальних мережах. Будемо гуляти з дітьми, батьками й друзями. Частіше збиратимемося разом, влаштовуватимемо сімейні свята. Я впевнена, що майбутнє буде кращим.