Мені 23 роки. У мене трирічна донечка. До війни жили у місті Привілля Луганської області, я працювала педагогом-організатором. 

Я влаштувалася на роботу за день до війни. 24 лютого прокинулася від вибухів. З новин дізналася, що почалася війна. Вийшла на вулицю – там метушились люди. Усі були перелякані, панікували. 

Було проблематично купити продукти, бо їх продавали лише за готівку, яку неможливо було зняти з картки. Довгий час не було світла й газу. Спочатку було дуже страшно, а потім я звикла до обстрілів і не так сильно лякалася. 

Мені шкода свою бабусю, яка залишилась без домівки. Також шкода своїх односельчан, які загинули під завалами у шкільному приміщенні. 

Я з сім’єю виїхала на автомобілі. Авто було не наше. Воно часто ламалося. Важко було знайти заправку з бензином. Ми добиралися до Дніпра три дні. Ночували в машині. У Дніпрі з труднощами знайшли дешеве житло. Згодом мій чоловік і тато знайшли роботу – і ми переїхали у кращу квартиру. 

Ми сумуємо за своїм домом. Чоловік – за роботою в шахті. У тата була депресія, бо незадовго до війни він зробив ремонт у своєму будинку й поставив новий паркан, а тепер невідомо, чи повернеться додому. 

Я сподіваюся, що війна закінчиться до Нового року. Я хочу повернутися до свого міста. Хочу, щоб воно було українським. Мрію про свій бізнес.