Любов Панасівна з чоловіком у скрутний час прихистили у себе рідню. На початку було важко з харчами, але добрі люди ділились один з одним всім, що було 

Коли почалася війна, я була вдома сама. Чоловік на той час лежав у кардіологічному відділенні лікарні. Цілу ніч не спалося, і десь о пів на шосту почула два сильних вибухи. Буквально через кілька хвилин зателефонував син з Києва і сказав, що почалася війна. У перший день війни мого чоловіка виписали з лікарні, і він прийшов додому пішки майже за 25 кілометрів - бо транспорт у нас уже не ходив.     

Дуже страшно було в перші дні війни, бо колони рашистських танків стояли, як то кажуть, за городами, за пів кілометри від хат.

А третього дня дві БМП  рвонули через село, їх знищили тероборонівці.

Важко було морально. Не завжди працював мобільний зв'язок, тому дуже переживала за дітей та онуків, які залишилися в Києві та Дніпрі.

Так, було важко з харчами. Перші десять днів війни в нашому селі не продавали ні хліба, ні інших продуктів харчування. Тому кожен викручувався, як міг. Пекли коржики чи млинці з тих запасів, що були вдома, ділилися з односельцями. А тоді особисто я зв'язалася з головою ОТГ і попросила посприяти завезенню продуктів жителям.

Того ж дня нам привезли хліб і продали по два буханці на сім'ю. Ото була радість!

Приємно зворушила мене допомога від місцевого сільгоспвиробника, який у скрутний час почав видавати по кілька літрів молока на сім'ю. Хоч це було раз на тиждень, але я вдячна, бо якраз тоді я забрала з міста сваху з її семирічною дочкою, шестирічну внучку і 94-річну бабусю, тож це молочко було справді великою підмогою. Я на пенсії, не працюю, але, не зважаючи на хвороби, у міру можливості займаюся городом і садом.