Родині Лариси тяжко дались воєнні події. Вона з родиною не виїжджала з окупації – боялась, що повертатись буде нікуди
Мені 46 років, я з міста Снігурівка Миколаївської області. Під час окупації ми були тут.
В перший день війни ми сиділи в підвалі, тому що тут був бій у районі птахофабрики.
Далі було не легше. Ми на самій лінії фронту живемо, тут поруч снаряди потрапляли в будинки. Я йшла і не знала, що робити: чи падати, чи бігти кудись. Ми не виїжджали, бо не було б куди повернутися. Сусідам, які поїхали, ми також допомагали – прибирали біля подвір’я, вішали речі, ніби там не порожні хати, а хтось живе.
Мого чоловіка сильно поранило: прилетів снаряд, і його прошило уламками – ледве вичухали. Він зараз покалічений, має інвалідність.
Води на нашому кінці міста не було. Коли було можливо, ми замовляли та купували у місті. Коли не вдавалось купити, збирали дощову воду, проціджували та й пили. Медикаменти та харчі на ринку купували, коли гроші були. Дякуємо рідним, що висилали нам кошти іноді.
Це було таке щастя, коли у місто заїхали наші солдати! Ми не одразу зрозуміли, що то наші. Вони танком їхали, а тоді почали махати нам, мовляв, можна за двір виходити. Цю радість неможливо передати словами. В нас тут заміновані поля, ми їм показали, щоб вони туди не їхали.
Дуже важко таке переживати. Нас на Великдень дуже обстріляли. Ми змушені були знов у підвалі переховуватись.
Хочеться вірити в краще - що скоро буде мир та спокій, дитина продовжить навчання. Я мрію про звичайне життя. Коли можна буз остраху провідати рідних на цвинтарі, коли в магазині можна купити все необхідне і не за всі гроші світу.
