Мені 52 роки. Жила в Харкові з чоловіком і донькою. 24 лютого ми почули вибухи. Найбільше лякали російські літаки. Вони у будь-яку хвилину могли скинути бомби у якому завгодно районі міста. 

Чоловік вивіз доньку і домашніх тварин у передмістя. Потім він не міг потрапити до Харкова, а я – виїхати. Коли з’явилася можливість покинути місто, я забрала доньку і виїхала до Литви разом із ще однією жінкою та дитиною. Обрали Литву, бо чоловік тієї жінки працював там. Ми закохалися у цю країну. Дуже дякуємо людям, які нас зустріли й надали допомогу. 

Шокує те жахіття, яке коять росіяни. На війні гине молодь. Нам передали пораненого кота з передової. Ми назвали його Рижиком. А вчора нам подзвонили і попросили перейменувати на честь його господаря Максима, який загинув. Хлопцю було 25 років. 

У кінці червня повернулися в Україну. Донька живе і працює в Харкові. Вона активно допомагає переселенцям. Я тимчасово мешкаю у Полтаві, періодично приїжджаю у Харків по роботі. Чоловік воює. 

Я вважаю, що війна закінчиться нашою перемогою. Сподіваюся, що це станеться до кінця цього року. Я вже починаю будувати плани на майбутнє. Думаю, як буду святкувати перемогу. Чекаю, коли настане можливість зібратися з усіма рідними, яких війна розкидала по всьому світу.