Ольга Чабанова | Сєвєродонецьк

"Руки опускалися. Думала: все, нічого не буду робити"

Релоковане з Сєвєродонецька Луганської області на Дніпропетровщину швейне підприємство

До повномасштабного вторгнення Росії Ольга Чабанова була успішною підприємницею у себе вдома, в Сєвєродонецьку Луганської області – шила одяг для рятувальників і стрімко розширювала бізнес. Мала плани збільшувати виробництво – у новому цеху, в мальовничому місці неподалік від озера та лісу. Війна перекреслила все: вона і її рідні опинилися в ролі втікачів, кілька тижнів збирали себе докупи, щоб відновити роботу, і зрештою, через рік вийшли на довоєнні обсяги.

Швейне виробництво Ольги – одне з 80 підприємств, релокованих на Дніпропетровщину із зони бойових дій. Тепер переселенці працюють у двох цехах – у Криничках та Кам’янському, але не полишають надії повернутися разом з бізнесом додому, на Луганщину – після її деокупації.

Як відновлювали власну справу практично з нуля, що найскладніше в роботі зараз та які надії допомагають під час війни – на підприємстві розповіли проєкту Радіо Свобода «Ти як?».

У Сєвєродонецьку Ольга Чабанова народилася й виросла. Останні вісім років перед повномасштабною війною жінка була власницею цеху з виготовлення захисного одягу для рятувальників. У бізнесі їй допомагав чоловік.

Починали з чотирьох найманих працівників, а коли справа набула обертів, їх стало 15. На рік виготовляли близько п’яти тисяч спецкостюмів. Комплекти відшивали в невеликому приміщенні.

Ольга Чабанова в цеху на Дніпропетровщині

За два місяці до вторгнення Росії, розказує Ольга, якраз зібралися розширюватись – купили більше приміщення в гарній місцині, зробили ремонт.

«У грудні 2021-го ми заїхали туди, купили ще додаткове обладнання. Місце було мальовниче, на околиці міста, там неподалік – озеро, лісочок. Зручна парковка – машини заїжджали, завантажувалися. Світле, велике приміщення», – говорить Ольга.

Напередодні великої війни, згадує жінка, її співробітниці розхвилювалися: щось десь гримить. Але лінія зіткнення всі вісім років проходила неподалік, і до відлунь вибухів звикли. А зранку 24 лютого їй зателефонував менеджер: «Олексіївно, ви в курсі? Все почалося. Російські війська обстріляли аеропорт».

Вікна дев’ятиповерхівки, де жили Ольга з чоловіком та двома дітьми, каже, задрижали, сам будинок хитнуло.

«Я зразу ж написала всім співробітницям: «Дівчата, на роботу не виходимо, сидимо вдома». З першого дня ми вже не працювали. Все відбувалося дуже швидко. У нас будиночок за містом – ми швидко виїхали туди, щоб не лишатися в самому місті. Там літало: і «Гради», і чого там тільки не було. Світла уже не було, перебили. Був газ. Чоловік у мене рукатий - він переробив генератор на газ, і так ми виживали. У друзів була свердловина – вода була. Недалеко від нас був будинок для літніх людей – хлопці ходили допомагати їм завести генератор. Всі одне одному допомагали. Періодично відчинялися магазини, поки обстрілів не було – ми ще купували продукти. Багато людей гинуло в чергах за харчами», – розповіла жінка.

Сім’я полишала місто, коли воно було вже дуже розбомблене, - пригадує Ольга: «Тролейбуси побиті й попалені, вирви на дорогах, розбито багато будинків».

Виїхали з Сєвєродонецька вони з родиною і друзями 15 березня. Потрапили до селища Кринички на Дніпропетровщині. Перші два тижні жили в приміщенні дитячого садка, де місцеві організували прихисток.

«Два тижні ми приходили до тями. Добре, що нас годували, нами опікувалися, було таке – навіть фітнес-тренера запропонували. Думаємо: що робити? Коштів нема, бо тільки-но вклали все у виробництво. Чесно, руки опускалися. Думаю: нічого не буду робити, все. Але почалися дзвінки. Ми ж працюємо у вузькій сфері, з рятувальниками, з ДСНС. «А ви працюєте?», «А ви шиєте?, «А ви можете?» – і тоді я вирішила зібрати себе докупи й працювати, бо це потрібно – і нам, і хлопцям», – говорить Ольга.

Робота в релокованому цеху

Для відновлення виробництва не було ні обладнання, ні матеріалів, ні лекал. Допоміг випадок: модельєрці-конструкторці одягу Юлії, яка лишалася під обстрілами в рідному місті, вдалося виїхати машиною, що доправляла гуманітарку. Ольга з Юлією по крихтах почали збирати й відновлювати зразки одягу, який відшивало підприємство.

«Зазвичай шиється одяг по лекалах, а нам довелося зробити все навпаки. Брати готову продукцію, ту, яку ми відшивали, і з неї робити лекала. На розробку лекал часу не було, адже це займає півтора-два місяці. У пожежній частині в Криничках нам дали невелике приміщення, стіл, купили картон – і ми почали працювати. Купили чотири машинки, знайшли дівчат, навчили шити. Першою продукцією були тепловідбивні костюми, ми їх відвантажували з Криничок», – каже підприємниця.

Ще через два тижні, коли стало очевидним, що на місці бракує кваліфікованих швачок, виникла ідея організувати виробництво в більшому місті – Кам'янському.

Згодом їй також вдалося забрати з Сєвєродонецька своє вціліле обладнання. Це був цілий скарб: 12 швейних машин і чотири спеціальні автомати - для проклеювання швів, закріпок, пришивання ґудзиків.

Обладнання для шиття

Але частина обладнання була посічена снарядами, довелося утилізувати.

«Робота дуже допомагає триматися на плаву»

Серед 30 співробітників, які зараз працюють на підприємстві, є люди, які виїхали з «гарячих» точок – Бахмута та Маріуполя. Двоє – теж з Сєвєродонецька.

Ольга Шимко – закрійниця, родом з Луганщини. Два роки вона пропрацювала на цьому ж виробництві вдома, у рідному місті. Коли почалася повномасштабна війна, жінка три тижні жила під обстрілами, в підвалі школи. Розповідає: у її будинок влучив снаряд.

Такий вигляд має її будинок у Сєвєродонецьку

Потім виїхала в окуповане Сватове до батьків і прожила там ще кілька місяців, а пізніше, зробивши «крюк» – через Росію, Литву, Латвію та Польщу, – повернулася на вільну територію України. І знову взялася до роботи.

«Я знала, що хочу повернутися в Україну. Тут мене вже чекала робота. Робота дуже допомагає триматися на плаву. Вдома… У нас квартира на другому поверсі. А в наш під’їзд, в ліфт прямо, дуже добре прилетіло. Сходи посипалися, на верхні поверхи зайти не можна. Пів під’їзду згоріло. За чутками, наш будинок – під знесення», – говорить жінка.

Світлана Циганок – із тих співробітників, кого набирали уже з місцевих, у Кам’янському. Вона – швачка з понад 20-річним досвідом. Працювала і в ательє, і з індивідуальними замовленнями. Роботу на релокованому підприємстві знайшла через центр зайнятості. Працює вже рік.

Світлана Циганок за роботою

«Я цю роботу дуже люблю, це моє – по життю. Шили й літні робочі костюми, і зимові. Все – для рятувальників. Найскладніше – коли вперше щось починаєш шити. Ніби і знаєш, але доводиться пороти. А як руку наб’єш, то вже все йде добре. Є легка робота, а є важка на руки, тканина важка, ватин, проклейки. Багато нюансів – липучки, патики, щоб світловідбивна лінія збіглася… Нескладне, але забарне. Зарплата, звісно, залежить від виконаних обсягів роботи», – розповіла Світлана.

Атмосфера у колективі, говорить швачка, невимушена й дружня. Тих, хто залишився без дому через війну, намагаються підтримувати.

«У нас спокійно, тихо, мирно. Спершу сприймали дівчат як переселенок, а зараз уже всі як свої», – каже вона.

Вийшли на довоєнні обсяги виробництва

Власниця підприємства Ольга Чабанова каже: зараз пошиття одягу для рятувальників вийшло на довоєнні потужності. За рік війни виготовили п’ять тисяч комплектів літньої форми, три тисячі курток, 400 комплектів для пожежників і 300 світловідбивних костюмів.

Релоковане з Сєвєродонецьк на Дніпропетровщину швейне підприємство

Зараз розробляють нову модель комплекту захисного одягу для рятувальників – з міцнішого матеріалу.

Гордість підприємства – тепловідбивний комплект для рятувальників. Це – для роботи в епіцентрах пожеж. У ньому передбачений отвір для апарату з киснем. У наборі йдуть бахіли та рукавиці. Вартість такого – близько 18 тисяч гривень, говорить Ольга, але закордонні аналоги – утричі дорожчі.

Гордість підприємства – тепловідбивний комплект для рятувальників

Найскладніше в роботі – це підбір персоналу й закупівля матеріалів, продовжує Ольга.

«Все це – наші розробки. У нас багата база сертифікації. Ми постійно шукаємо щось нове, краще, випробовуємо, сертифікуємо і відшиваємо. Ми не можемо собі дозволити, щоб були якісь зауваження до якості, адже це одяг для наших хлопців, які рятують життя. Найскладніше – підібрати фахівців, які б робили продукцію за високими стандартами і за стратегією нашого підприємства. Складно також з матеріалами, бо багато чого завозили з Європи і з Китаю. З Китаєм зараз не працюємо. А з Росією зв’язків не було і немає», – каже Ольга.

У Кам’янському Ольга з родиною винаймає житло. Каже: дуже сумує за рідним містом. Мріє туди повернутися, а згодом – і відродити бізнес удома, не згортаючи водночас цехів на Дніпропетровщині.

«Є велика надія повернутися додому. Рідне місто! Куди не приїду – все не те. Вдома – ліси, озера, річка... Наш цех – ми туди вклали душу. Приміщення цеху частково вціліло – хоча випали вікна, все розікрали, батареї, труби, сантехніку. Дуже чекаємо контрнаступу. Плануємо повертатися: цей цех залишимо тут, а там – відновимо наш, наберемо людей, будемо працювати», – не втрачає надії переселенка.

Від початку повномасштабної війни на Дніпропетровщину релокувалося близько 80 підприємств, переважно – з Донбасу та Харківщини. Область також дала прихисток майже 400 тисячам переселенців.