Перший день війни дуже запам'ятався. Дочка стала кричати: «Мамо, війна почалася!» А я кричу: «Що ти мелеш? Яка ще війна?» А коли вийшла і почула вибухи дуже гучні, так злякалася! Думала, що серце розірветься. 

До мене прилетіли осколки. Побило і шифер, і вікна. Пластикові повідчинялися, а старі порозбивалися. Тому я виїжджала.

А зараз я вже сказала: якщо смерть - то смерть, а більше я нікуди не поїду. Кругом добре, а вдома найкраще. Тут стіни рідні. 

Війна сильно на мене вплинула. Я перестала бачити, стала глуха. Зараз постійно прислухаюся, щоб ніде нічого не пропустити. У мене таке напруження! Іде людина, а я тільки силует бачу. Тільки коли близько підходить, тоді вже бачу, хто то такий.

Гуманітарку мені спочатку ніхто не давав, потім я поїхала. А зараз, як приїхала, то дають потрошку, дякувати Богові. Учора тут було таке сяйво, що хай йому грець!

Моя сусідка потрапила під обстріл касетними бомбами. Уже її немає, вона померла від стресу. Ще на сусідній вулиці чоловіка забило касетними. Я навіть ворогу такого не побажаю, чесне слово. Я б ніколи в житті не подумала, що Росія нападе на нас.

Я сама живу. Як день настає, то ще терпимо. А ввечері починаються сльози, істерики. Дуже важко. У мене зять воює, він уже контужений. Але що ж, хай захищає нас хоч трошки. Хто ж нас буде захищати, як не ці діти?