Манжалій Софія, 10 клас
Миколаївський ліцей №28 Миколаївської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Герасименко Світлана Володимирівна

Війна. Моя історія

Двадцять четвертого лютого 2022 року я, як і більшість українців, прокинулася від звуків літаків та вибухів. Спочатку я не зрозуміла, що відбувається і пішла снідати з батьками та сестрою. Ми сиділи та обговорювали ці жахливі звуки. Після сніданку я сиділа на ліжку. Тремтячими руками я читала новини і писала всім своїм близьким та рідним. Пам'ятаю, як холодно мені було і які великі мурашки бігали по моїй шкірі від страху. Ми ввімкнули новини по телевізору, щоб хоч якось відволіктись від телефонів. Коли ми усвідомили, що все гірше, ніж ми думали, ми зібрали речі, документи та чекали. Ніхто не знав, чого ми чекали...

Після одинадцятої ранку нам зателефонували наші рідні з області і запросили до себе, адже ми живемо на дев'ятому поверсі, і тут здавалося все страшнішим та небезпечним. Я пам'ятаю, як ми приїхали в село, і мій тато читав статтю мені, моїй сестрі та ще дітям з району, як поводитися при обстрілах різною артилерією, і він почав плакати… Я була найстарша з дітей, і мені здається, що ніхто більше не зрозумів, чому дорослий чоловік плаче... Це було ментально складно для мене, адже я повинна була дивитися за цими дітьми, поки дорослі займалися важливішими справами більшість часу. Хочу сказати, що приватності в тому домі не було, бо всі завжди знаходилися один біля одного, через це я жодного разу не заплакала і не виплеснула емоції.

Ми просиділи там місяць і поїхали додому, прямо перед тим, як в сусідньому селі почалися активні бойові дії, тому що ситуація загострилася, плюс всі дуже стомилися і хотіли відпочити. Ми приїхали додому, але більшість часу жили в бомбосховищі, бо було страшно знаходитися в квартирі. Мій тато навіть вийшов на роботу, але працював не довго, адже ми поїхали до Одеси.

Там ми поселилися в квартирі з жахливими умовами, тому що у нас був обмежений бюджет. Тут було спокійніше. Мама знайшла роботу, а потім і тато. Ми з сестрою знайшли багато нових друзів з різних куточків України. Ми гуляли і були волонтерами ціле літо. Я нарешті відчула себе веселою та живою вперше за період війни. Я забула про все жахливе і розкрила свою душу рідним мені людям. Не можу сказати, що в Одесі було зовсім тихо, але мені почувалося безпечніше.

У вересні, коли почалося навчання, ми переїхали в краще та комфортніше житло. Там зустріли Новий рік та філософствували з батьками на різні теми під час вимкнення світла. З січня мій тато повернувся до Миколаєва та їздив час від часу до нас, в Одесу.

У лютому ми прийняли рішення, що можна повертатися додому. Коли ми приїхали, все нагадувало перші дні війни, хоча було спокійно. Того дня я допомагала мамі на кухні і зловила себе на думці, що геть не пам’ятають, де що лежить…. Згодом я, звичайно, все згадала та до всього звикла. Ми з сестрою знайшли нових друзів та зустрілися зі старими. Було якось важко знаходитись у кімнаті, яка нагадувала про початок війни, тому ми вирішили зробити ремонт. Нам залишилось тільки прикрасити її.

Зараз у мене все добре. Я обдумала все, що зі мною сталося, які рішення я прийняла, як я себе почуваю. Через війну багатьом дітям прийшлось подорослішати раніше, і я не є винятком. Тепер я чітко розумію та з впевненістю можу сказати, що мир – цінність і благо нашого суспільства, адже кожна людина, а тим паче дитина, має право на щасливе життя, на життя без тривог (як повітряних, так і душевних). Дякую нашим воїнам за відносно спокійне життя та можливість бути вдома, на своїй землі!