Чернишова Анастасія

10 клас, Роганський академічний ліцей Роганської селищної ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання: Зібарова Людмила Миколаївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Увечері 23 лютого я була радісна та спокійна: не треба робити ніяке домашнє завдання! Гордість та почуття повної свободи полонили мене. Можна займатися улюбленими справами, просто помріяти чи відпочити…Так захопилася, що просиділа аж до глибокої ночі. Засинала з думкою про те, як же я прокинуся о 6 годині, якщо залишилось спати десь 4-5 годин?

Та не так сталося, як гадалося… 24 лютого, о 5 годині ранку, моя родина прокинулась від потужних звуків. Перше, що спало на думку: невже гроза в лютому? Моя матуся, ніби відчуваючи небезпеку, у ту ніч майже не спала. Я застала її біля вікна. Ми побачили яскравий спалах, дим, відчули здригання землі…мама не могла прийти до тями та зібратись з думками. Що відбувається? Як бути далі? Дідусь, найстарший у родині, пояснив, що то були вибухи по військових частинах, які розташовані неподалік. Він промовив: «Почалась війна».

Наш дім хитався, вікна тріщали. Було чітко чути, як їхала важка техніка, летіли ракети. Навколо була червона заграва, вогонь та дим піднімалися вгору все вище. Це горіла одна із військових частин, яка знаходилася поряд. Мій пес, злякавшись цих гучних вибухів, почав гавкати на увесь дім. І тут я чітко усвідомила значення вислову: ми відповідаємо за тих, кого приручили. Як йому пояснити, що почалася війна? Як вберегти від страшних, не зрозумілих для нього звуків?

Того ж дня вирішили, що треба зібрати найнеобхідніші речі у валізи та готували підвал. І не марно! Уже вночі ми там знайшли прихисток.

Дні проходили однотипно: під вибухи ми бігли в підвал, а потім ішли в будинок грітися. Час майже зупинився, ми його не відчували. У хвилини відносної тиші ми виходили на вулицю й бачили, що наше село порожніє: люди кидають своє затишне житло та їдуть у невідомість. У неділю, 27 лютого, у нас з’явилися нові сусіди: у залишених будинках почали жити військові. З одного боку, ми відчули захист, а з іншого, розуміли, що таке сусідство збільшує небезпеку. Вони копали рови, будували укріплення… Саме завдяки їм ми не потрапили під окупацію, так як жителі сусідньої Малої Рогані…

На початку квітня мій пес Грім захворів, але через постійні обстріли виїхати по ліки не було змоги. Ми намагались його лікувати тим, що було вдома, але через кілька днів він помер…Мій найулюбленіший пес та найкращий друг!

Я завжди прикривала його, коли він нашкодить, а Грім усе розумів і ніби посміхався, дякуючи за підтримку… Біль, безпорадність, почуття провини… У мене залишилось багато фото і відео мого улюбленця. Часто їх переглядаю і не можу стримати сліз…

Потім почав відновлюватись навчальний процес. Інтернету не було, тому я викручувалась, як могла: лізла на горище, чи, як би дивно не звучало, стояла у дворі, на столі, з витягнутою догори рукою, чи на огороді, щоб «відвідати» онлайн уроки алгебри та геометрії. Це відволікало, додавало упевненості. Але все ж таки більше вчила теми сама.

У кінці квітня постало питання: чи треба садити город? На родинній раді вирішили: неодмінно!

Коли садили картоплю, ракети летіли прямо над головою.

Як стояли, так і лягли на землю, намагаючись вгрузнути глибше, зрівнятися з нею, знайти прихисток. Потім почали літати гвинтокрили. Коли летів перший, ми злякались, а потім звикли… А до звуків літака неможливо звикнути й досі.

Взимку через сильні обстріли почали вимикати світло. Траплялося, що його не було днями. Тому я знову почала відвідувати уроки, знаходячи найвищу точку у своєму дворі.

Війна змінила світогляд. Ми почали радіти звичним речам: прокинутися вранці, бачити обличчя рідних, почути голос подруги, жити у власному будинку, мати воду та їжу… Нікому не можна побажати того, що ми всі пережили. Але життя не закінчується, і ми маємо надію, що все буде добре! Україна переможе! А той, хто з «мечем до нас прийшов, від меча і загине»!