Мені 45 років. Я живу в селі Трудолюбівка Миколаївської області. Коли прийшли окупанти, чоловік пішов служити, а я виїхала в Миколаїв. Працювала там. 

Коли почалася війна, у мене була істерика. Я разом з односельчанами перекривала дорогу російським військовим. Через стрес потрапила в неврологію, перенесла операцію. 

Третього жовтня загинув мій зять, а повідомили нам про це через два дні: раніше не могли додзвонитися. Ми з рідними похоронили його в Коблево, бо село тоді було окуповане. У зятя залишилося троє дітей. Найменшій доньці дев’ять років, найстаршій – двадцять три, а сину шістнадцять. 

Моя мама мешкала в селі Любівка. Я вивезла її до сестри. По дорозі ми потрапили під обстріл. Через стрес мама оглухла.

Найприємнішим моментом було звільнення Снігурівки. Після цього я змогла повернутися додому. Чоловік все ще на війні. Живу одна. Син загинув ще в чотирнадцятому році. 

Я думаю, що ЗСУ скоро проженуть окупантів з нашої землі. Мрію про мир.