Мені 23 роки. Раніше жила в Сумській області, в Буринському районі. Там сильно стріляють, тому ми з чоловіком і маленьким синочком переїхали звідти в місто Ворожбу – це від нас за вісім кілометрів.
В першу ніч війни у селі збили вісім електроопор, ми півтора місяці сиділи зовсім без світла. Газ був, але ми з будинку виїжджали. Ховались в будинках без світла і газу. Через нас проходили колони танків, остання – більш як півтори тисячі одиниць техніки налічувала, вони в нашому в селі стояли майже три тижні.
Шокували зруйновані вибухами будинки в нашому селі, розбиті всі вікна і все повністю.
Ми з села не виїжджали, а йшли лісом всією сім’єю на дачу до батька, бо там дуже гарний підвал. Було страшно дуже, бо міни літали прямо над хатою, вибухи страшні були. Як танки вийшли, то стало спокійніше.
Зараз ми з сином маємо статус ВПО, переселенці. Живемо окремо від чоловіка. Жити важко, бо допомоги майже немає зараз, і найгірше те, що моя мама живе в Конотопському районі, де зараз усе вибухає.
Мені здається, що у найближчі років п’ять війна не закінчиться точно.
Дуже хочу, щоб мій шестимісячний син жив під мирним небом. Щоб він не знав стрілянини, танків. Це буде для мене найкраще.
