Великород Олеся, студентка 1 курсу Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Війна. Моя історія

У мене було чудове життя й великі мрії. До 24 лютого 2022 року. А потім все обірвалося. Я  вижила, та здається, що моя душа тоді померла. Того трагічного ранку я ще мала б спати, потім сонно вимикати кілька ранкових будильників та врешті йти до школи. Але сон був якийсь важкий і жахливий, а телефон раптом почав розриватися від сповіщень. Однокласники, друзі, родичі - всі були налякані й писали про вторгнення. Десь було чути канонади перестрілок. Було страшно й не зрозуміло, що робити.

Здавалося, що це все не насправді. Ось прокинуся й цей жах розвіється. Але він продовжувався. Повідомлення зі школи: "Залишайтеся вдома, в разі обстрілів ховайтеся в укриття. Бережіть себе".

Гул ворожої техніки й лязкіт металу. Десятки, сотні  - танки, броньовані машини, великі вантажні, самохідні установки… Їх ми бачили з вікон, рахували, повідомляли в чатах міста. Російські солдати заполонили місто. Зайняли адміністративні будівлі, людські оселі, шоколадну фабрику й цегельний завод. На центральну площу міста, у пам'ятку архітектури Круглий двір, на привокзальну площу повстановлювали танки й іншу техніку, а на даху залізничного вокзалу та високих будівлях міста чатували снайпери, що стріляли по людях.

У чатах міста з'явилися відео з камер спостереження, як росіяни грабують магазини, склади, аптеки, як розстрілюють людей, відбирають в них телефони, автівки, гроші, побутову техніку. Тростянець був заблокований, а ми опинилися в заручниках окупантів.

Було організовано кілька зелених коридорів, але ми не змогли виїхати. Кожен день здавався вічністю. Пекельною вічністю. А ночі  такими, наче ми в епіцентрі виверження вулкану: свист ракет та снарядів над дахом будинку, звуки "вильотів", "прильотів", вибухів, червоне від пожеж небо, вібрація землі, наче землетрус.

І погріб, наше укриття. Сирий і холодний. І страх, що нас в ньому засипле землею й уламками. Але в будинку ще страшніше.

Потім зникла електрика й інтернет, а через кілька днів і мобільний зв'язок. Ми опинилися в інформаційному вакуумі. Ще й без достатньої кількості ліків та продуктів. Новини люди переказували з уст в уста один одному, як у давні часи.

А новини були страшні: прилетів снаряд - сім'я загинула, росіяни викрали сина - не повернувся, розстріляли на вулиці жінку - обстрілюють, не дають поховати тіло, будинок загорівся від обстрілів - окупанти не пропускають пожежників, вигорів дотла…

А потім мені стало погано. Переохолола в погребі й захворіла. Щодень мені ставало все гірше, тож мама з татом вирішили вести мене в лікарню. Лікарня в нас була відремонтована, красива, з новим обладнанням. Розташована на околиці міста. Під час окупації там народжувалися дітки й надавалася допомога пораненим та хворим.

Ми йшли туди невеликими вулицями й провулками, ризикуючи натрапити на ворожого солдата або під обстріл чи наступити на міну або розтяжку.

Під артобстріли таки потрапили. Снаряди літали над головою, розривалися метрів за сто від нас. Було дуже страшно. Я притискалася до батьків, моє серце ледь не вилетіло з грудей.

Через кілька днів до лікарні прийшли окупанти, походили по ній, роздивилися, а потім пригнали танка і розстріляли її. Цей танк там на місці розбили наші війська (93 бригада), але шкоди він заподіяв великої.

Наступного дня після звільнення ми пішли в центр міста й не впізнали його. Наше квітуче місто, місто фестивалів, було зруйноване й засмічене. Руїни, згарища, спалені танки, згорівші автомобілі й автобуси, купи сміття, вибиті вікна й зламані двері… Такий вигляд має " рускій  мір". Вони нищать все, до чого доторкнуться.

Після Перемоги моя душа буде жити на повну. Бо зараз вона плаче за кожним загиблим Героєм, кожною вбитою дитиною. Вона плаче постійно, беззвучно лютує.

А я намагаюся приблизити Перемогу своїми маленькими силами - донатами, інформаційною й волонтерською підтримкою. Ми маємо врятувати свою Україну від тих демонів. Слава Україні! Героям слава!