«Через кілька днів до лікарні прийшли окупанти, походили по ній, роздивилися, а потім пригнали танка і розстріляли її»

Великород Олеся, студентка 1 курсу Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Війна. Моя історія

У мене було чудове життя й великі мрії. До 24 лютого 2022 року. А потім все обірвалося. Я  вижила, та здається, що моя душа тоді померла. Того трагічного ранку я ще мала б спати, потім сонно вимикати кілька ранкових будильників та врешті йти до школи. Але сон був якийсь важкий і жахливий, а телефон раптом почав розриватися від сповіщень. Однокласники, друзі, родичі - всі були налякані й писали про вторгнення. Десь було чути канонади перестрілок. Було страшно й не зрозуміло, що робити.

Гул ворожої техніки й лязкіт металу. Десятки, сотні  - танки, броньовані машини, великі вантажні, самохідні установки… Їх ми бачили з вікон, рахували, повідомляли в чатах міста. Російські солдати заполонили місто. Зайняли адміністративні будівлі, людські оселі, шоколадну фабрику й цегельний завод. На центральну площу міста, у пам'ятку архітектури Круглий двір, на привокзальну площу повстановлювали танки й іншу техніку, а на даху залізничного вокзалу та високих будівлях міста чатували снайпери, що стріляли по людях.

Було організовано кілька зелених коридорів, але ми не змогли виїхати. Кожен день здавався вічністю. Пекельною вічністю. А ночі  такими, наче ми в епіцентрі виверження вулкану: свист ракет та снарядів над дахом будинку, звуки "вильотів", "прильотів", вибухів, червоне від пожеж небо, вібрація землі, наче землетрус.

Потім зникла електрика й інтернет, а через кілька днів і мобільний зв'язок. Ми опинилися в інформаційному вакуумі. Ще й без достатньої кількості ліків та продуктів. Новини люди переказували з уст в уста один одному, як у давні часи.

А потім мені стало погано. Переохолола в погребі й захворіла. Щодень мені ставало все гірше, тож мама з татом вирішили вести мене в лікарню. Лікарня в нас була відремонтована, красива, з новим обладнанням. Розташована на околиці міста. Під час окупації там народжувалися дітки й надавалася допомога пораненим та хворим.

Під артобстріли таки потрапили. Снаряди літали над головою, розривалися метрів за сто від нас. Було дуже страшно. Я притискалася до батьків, моє серце ледь не вилетіло з грудей.

Наступного дня після звільнення ми пішли в центр міста й не впізнали його. Наше квітуче місто, місто фестивалів, було зруйноване й засмічене. Руїни, згарища, спалені танки, згорівші автомобілі й автобуси, купи сміття, вибиті вікна й зламані двері… Такий вигляд має " рускій  мір". Вони нищать все, до чого доторкнуться.

А я намагаюся приблизити Перемогу своїми маленькими силами - донатами, інформаційною й волонтерською підтримкою. Ми маємо врятувати свою Україну від тих демонів. Слава Україні! Героям слава!