Мені 51 рік, є дружина, діти: одному 10 років, іншому – 26. Моя мама має інвалідність. Старший син зараз служить в ЗСУ. Ми з міста Кремінна, зараз живемо в Кам’янському.

Шокувати мене вже важко чимось. У нас був і 2014 рік. Але тоді мій син був у Польщі на роботі, потім приїхав сюди, воювати. От це мене шокувало.

24 лютого я вийшов на роботу і побачив купу людей, яка виїжджає з міста. Нічого не зрозумів, а через два дні ми вже були під обстрілами. Не було світла, газу, води. Їжа у нас ще була, потім давали воду з генераторів. Ми виїхали ще в березні 2022 року з Кремінної, а в квітні туди рашисти зайшли.

Ми чекаємо перемоги і поїдемо додому.