Сім’я у мене невелика. Я розлучена, проживаю з донькою вдвох. Початок війни мені запам’ятався, як о п’ятій ранку ми почули вибухи і почали всі дзвонити один одному. А потім все було дуже незрозуміло: всі кудись бігли, хтось кудись їхав. Було дуже страшно.

Ми проживали в селі, то продукти були вдома, а як виїхали в магазин, то там було пусто. Якби не запаси вдома, то було б дуже важко. Ліків не було зовсім. 

Дуже всі були дружні, згуртувалися, допомагали один одному. Ми як виїжджали, то створили групу, люди брали інших до себе в автомобілі. Усі відкликалися на допомогу, це було дуже приємно.

Евакуювалися через Василівку. Шокувало, що там люди не могли проїхати по п’ять днів. Ми також були чотири дні: чекали в черзі без будь-яких умов, і не було зрозуміло, чому не пропускали. Йшли дуже великі колони з Маріуполя. Це була страшна картина: побиті машини з людьми їхали. Було дуже страшно, бо росіяни жахливо поводились.

На жаль, війна нашу родину розділила: батьки досі залишаються в окупації, а ми з донькою – у Запоріжжі.  Нам тут - ще півбіди, а там батькам дуже важко.

Хочу, щоб рідна домівка була рідною домівкою, щоб ми могли бачитися з батьками, як раніше. Щоб ми повернули наші окуповані території, бо якщо не буде цілісності нашої України, про яке майбутнє можна говорити?