Мені 70 років. Проживала в Бахмуті.
Перший день війни був дуже страшний. Біля мого села були росіяни, а проти мого двору – окоп, там - наші. Я була у дворі, сиділа на лавочці й навіть не чекала, що таке буде. Був приліт – і я полетіла під двері біля хати.
Вікна вилетіли, двері теж. І тривало все це дуже довго: гупали, літали і ракети, і все на світі. У мене криниця біля двору, і я боялась навіть до неї пройти, бо дуже було небезпечно.
Оголосили, що буде евакуація. Відразу вивезли діток із мамами автобусами, а ми ще залишалися. Я була на той час у школі в підвалі. Вона нова. Зверху школу розбомбило, а ми сиділи в тому підвалі. Стіни ходором ходили, до туалету навіть не можна було пройти на вулицю, але ми бігали. А поруч нерозірваний снаряд лежав.
Коли виїжджала, то бігла під обстрілами. У мене всі ноги були в крові. Я навіть не встигла одежу взяти. Страшно про таке згадувати.
Мій син - далеко. Він раніше жив у Макіївці, а зараз навіть не знаю, де він, що з ним і як. Але він невійськовозобов’язаний. У нього із зором проблеми.
Я думаю, що ми переможемо, і все буде добре. Головне – щоб війна закінчилася.
